Читати книгу - "Мертвим не болить"

— Ерна, блискуче!

— Люба моя, твою лапочку!

Плечистий блондин у сірій, з кишеньками сорочці схиляється над її рукою. Горбатюк озирається і багатозначно киває головою:

— Дармоїди, напевно?

Я не відповідаю. Посуд на столі віддзеркалює розсипи ресторанних вогнів. Побіч, коло свого столика в простінку, брязкотить виделками офіціантка. У залі притишений гамір. Добре, що привокзальні ресторани ще обходяться без оркестрів. А то б розкололася голова.

Тим часом Горбатюк береться за ніж і виделку.

— Ви офіцер? — запитую я.

— Гвардії майор запасу.

Він відрізає шматок біфштекса і відправляє його в рот. Майор? Може бути. Зрозуміло, після капітана майор. Коли справді не Сахно, то, певно, якийсь командир батальйону.

А може, політпрацівник? Чи помпотех? Чи, скажімо, танкіст. Якщо танкіст, я йому признаюся у всьому і попрошу пробачення. Перед танкістом я зніму шапку.

20

З пагорба дванадцять німецьких танків видно як на долоні. Звузивши інтервали, всі в ряд, вони повзуть по широкій балці. Правда, повзуть обережно, видно, гусеницями душити втікачів не прагнуть — вони їх знищують вогнем. Глибинний нутряний гул, усе наростаючи, пливе над землею.

На фланг я вже не біжу. Пригнувшись, я входжу в цеп, туди, де він трохи рідший, і падаю в сніг. Сніг тут не глибокий, навколо стирчать мерзлі стебла, бадилля. Справа від мене ворушить стволом хтось у кожушку — чи не командир якийсь? Тільки він не командує. Тепер він, як і всі, рядовий у цьому цепу старшини Євсюкова. З другого боку від мене поспішно вмощується в снігу цибатий боєць у коротенькій шинелі. Над засніженим морозним степом блищить у диму невисоке зимове сонце.

Здається, ми всі загинемо. Щоб визначити це, не треба бути провидцем — досить глянути вперед. І, по суті, так недоречно! Потім загине Юрко, Катя. Навряд чи врятується Сахно. Можна вважати, що кожний з нас один для одного вже не існує. Я для Юрка, він — для мене. Залишаються хвилини, останні мої хвилини. Це передчуття раптом пронизує короткий крик. Це в цепу підвівся на коліна старшина. Його темну куртку десантника видно здалеку на засніженій землі:

— Вогонь! Якого біса лежите! Вогонь!

Так, авжеж, потрібен вогонь. Інакше чим ми можемо затримати ці танки? Тільки що ми їм зробимо цим вогнем? Хоч би кілька ПТР. Та якби ще гранати...

Із цепу рідко й безладно починають бахкати гвинтівки. Хтось пускає довгу чергу автомата. Танки, напевно, поки що нас не бачать. Я лежу в якомусь заціпенінні, увібравши руки в мокрі рукави шинелі. Мерзнуть пальці. До самого коліна горить, ниє нога. У моєму карабіні лише п'ять патронів, і я випущу їх, коли танки підійдуть ближче. Щоб улучити хоч в який-небудь триплекс...

Танки швидко насуваються. У балці тяжкий моторний гул, приглушений скрегіт гусениць. Утікачів перед ними вже не видно — живі всі за вигином. На широкому безладному шляху, столоченому безліччю ніг, кілька трупів, розбита підвода, ближче наш кінь, який, певно, вже сконав. Проте хтось там оживає і починає вигрібатися з-під самих танків. Знеможено тягне вочевидь перебиті ноги. Відразу ж на лобі переднього танка спалахує вогниста блискавка, і людина назавжди витягується на снігу.

— Вогонь! Вогонь!..— кричить Євсюков.

Я кладу на долоню карабін і прицілююся. Приклад пружно б'є в плече, і мені шкода марно витраченого патрона. Мабуть, незабаром він мені ще як буде потрібний! Не поспішаючи, починаю цілитися знов. І тут вибухає десь поруч. Я втрачаю ціль, мене обдає смородом і снігом. На вибух я не озираюся — я тільки відчуваю: ось і помітили! Тепер тримайся! Тепер дадуть жару.

Але що це? Збоку по снігу, ніби прориваючися через балку, мигає червона нитка. Раз, другий. І над одним танком на пагорбку з'являється димок. Я кидаю погляд на сусіда в кожушку. Так і є — це він б'є трасуючими. Тільки чому дим? Невже підпалив?

Тр-р-рах! Тр-р-рах!

Вибухає з недольотом, перед цепом. На декілька секунд танки зникають за сніжно-земляною хмарою вибуху. Я тицьнувся обличчям у сніг. Навкруги шаснули грудки пошматованої землі, і коли вітер зігнав з воронок дим, попереду незрозуміле і радісне диво: один танк горить!

Просто не віриться, але так. Танкісти з нього вже повискакували. Люки на борту та на башті відчинені, зад увесь у вогні. Два ближчі до нього танки зупиняються. Пагорбок відгукується тріскотнявою, вогненною люттю.

— По бочках вогонь! По бочках! — через гул і гуркіт проривається звіддаля крик Євсюкова. І тут тільки я розумію: на танках бочки з паливом. Тому й така удача.

Я прицілююся в якийсь ближчий до нас танк, що поволі розвертає свої широкі груди на наш пагорбок. Здається, в нього на борту щось стирчить. Бочки чи ні — звідси не видно. І я поспішно стріляю збоку, поки це щось не закрила башта. Тільки від моїх пострілів і сліду немає— ні вогню, ні диму. А побіч ще й ще блискають трасуючі кулі сусіда в кожушку.

Той, задній, вже охопило полум'я. Червоні язики вогню шугають на вітрі, і чорний хвіст диму розлого стелеться над степом. Інші танки його полишили, обійшли і поспіхом розвертаються внизу на наш пагорбок. Повітря над цепом густо пронизують їхні малоприцільні черги.

«Ні, це вам не в балці! Це вам не в балці! — кричить у мені злий, несамовитий голос. Недавня покірність зникає. Я вже готовий битися. Я навіть хочу, щоб вони швидше підійшли. Дивне, незрозуміле бажання! Але однаково хочу. Мене переповнює гарячкова ненависть. І, мабуть, саме через те, що горить їхній підпалений кулею танк. Інші ж одинадцять сунуть ближче. Незабаром нам буде скрутно. Але нехай!

Цеп дружно бахкає, стрекоче, гуркоче безладними пострілами. Затято б'є трасуючими. Я приглядаюся до рушниці сусіда, і в мене з'являється здогад, що вона трофейна, як і мій карабін. Це народжує певну думку. Я підхоплююся зі свого місця і навкарачки кидаюся в сніг. Ззаду знов близько бахкає. Земля піді мною пружно здригається, осколки прошивають небо. Я підгрібаюся до чоловіка в кожушку.

— Як би оце патрончиків? Хоч би обойму, га?

Той, у кожусі, не звертаючи на мене уваги, зосереджено цілиться і стріляє. Потім судомно хапається за рукоятку затвора. Він уже немолодий, із сивими скронями чоловік. Під білим коміром кожушка видно червоний кант