Читати книгу - "Виховання почуттів"

з подібними типами, які заробляють до шести-восьми тисяч франків на рік, мають право обирати, ба навіть бути обраними! О ні, ні! — А далі жартівливим тоном: — Але я й забув, що розмовляю з капіталістом, із золотим мішком — адже ж ти тепер золотий мішок!

І, вернувшись знову до питання спадщини, він висловив думку, що успадкування по бічній лінії (річ сама по собі несправедлива, хоч у цьому випадку він дуже радий) буде скасоване найближчими днями, тільки-но станеться революція.

— Ти гадаєш? — сказав Фредерік.

— Будь певен! — відповів Делор'є. — Так не може тривати й далі! Надто багато страждань. Коли я бачу в злиднях таких людей, як Сенекаль…

«Завжди той Сенекаль!» — подумав Фредерік.

— А взагалі, що нового? Ти й досі закоханий у пані Арну? Що, минулося? Га?

Фредерік, не знаючи, що відповісти, примружив очі й опустив голову.

Щодо Арну Делор'є повідомив, що його газета належить тепер Юссоне, який змінив її цілком. Називається вона «Мистецтво», літературне підприємство, спілка на паях, по сто франків кожний; капітал спілки — сорок тисяч франків; кожному з пайовиків надано право друкувати в ньому свої рукописи, бо «спілка ставить собі за мету публікувати твори початківців, оберігаючи талант, а може, й геній од болісних криз, що завдають… і т. д. Розумієш, які брехні!» А проте, тут можна було б дещо зробити, скажімо, підняти тон того ж таки листка, а далі, залишаючи тих самих редакторів і пообіцявши передплатникам продовження фейлетону, піднести їм політичну газету; попередні затрати не були б надто великі.

— Що ти про це думаєш? Хочеш узяти участь?

Фредерік не відхилив пропозиції. Але треба зачекати, поки він залагодить свої справи.

— Тоді, якщо матимеш у чомусь потребу…

— Дякую, голубчику! — сказав Делор'є.

Потім вони запалили сигари й поспиралися на підвіконня, оббите оксамитом. Сяяло сонце, повітря було лагідне, птахи, що зграйками літали в саду, сідали на дерева; блищали вмиті дощем бронзові й мармурові статуї; няньки в фартухах гомоніли, сидячи на лавах; чувся дитячий сміх і безугавний шум води, що снопами била з фонтана.

Фредерік був занепокоєний злобою Делор'є; але під впливом вина, що розлилося по жилах, півсонний, обважнілий, він підставив під сонячне проміння лице і відчував лише безмірне блаженство та безтямну розкіш, немов рослина в достатку тепла й вологи. Делор'є, приплющивши очі, дивився кудись удалечінь. Груди його здіймалися, аж ось він заговорив:

— Ох, як то було хороше, коли Каміл Демулен[26], стоячи он там на столі, закликав народ на штурм Бастилії! В ті часи люди жили, вони могли ствердити себе, показати свою силу! Прості адвокати командували генералами, босоногий люд бив королів, а тепер…

Він умовк, потім зненацька вигукнув:

— Так! Майбутнє таїть у собі великі події!

І, тарабанячи пальцями по шибці, став декламувати вірша Бартелемі:[27]

Грізні зберуться знов ті Збори всенародні,

На згадку про які ви тремтите й сьогодні,

Колос, який іде, зневажуючи страх!

Як далі, не пам'ятаю! Однак уже пізно, чи не час нам іти?

І на вулиці він викладав далі свої теорії.

Фредерік, не слухаючи його, роздивлявся у вітринах магазинів тканини й меблі, підходящі для його квартири, і, можливо, саме думка про пані Арну спонукала його зупинитися перед крамницею випадкових речей, де були виставлені три фаянсові тарілки, оздоблені жовтими арабесками з металічним відблиском; кожна коштувала сто екю. Він звелів одкласти їх.

— Я на твоєму місці радше купував би срібло, — сказав Делор'є, засвідчуючи цією любов'ю до надійних коштовностей своє низьке походження.

Тільки-но вони розпрощались, Фредерік пішов до знаменитого Помадера, в якого замовив три пари штанів, два фраки, шубу і п'ять жилетів; потім — до шевця, в білизняний та капелюшний магазини, всюди наказуючи, щоб якомога швидше було виконано замовлення.

Через три дні, вернувшись увечері із Гавра, він побачив у себе повний гардероб; йому не терпілося скористатися з нього, і він вирішив зараз-таки піти з візитом до Дамбрезів. Але було занадто рано, всього восьма година.

«А що, як податися до тих?» — подумав він.

Арну на самоті голився перед дзеркалом. Він запропонував Фредерікові повезти його в одне місце, де можна повеселитися, а коли почув ім'я пана Дамбреза, додав:

— От і до речі! Ви там побачите і його знайомих. Отже, поїдемо! Буде чудово!

Фредерік одмагався; пані Арну почула його голос і привіталася з ним із другої кімнати, бо дочка її занедужала, та й сама вона почувалася негаразд; долинало дзеленькання ложечки об склянку і чувся той невиразний шурхіт, який буває в кімнаті хворого, коли обережно щось переставляють. Потім Арну вийшов, щоб попрощатися з дружиною. Він сипав різні доводи:

— Ти ж добре знаєш, що це важлива справа! Я мушу там бути, мені необхідно, на мене чекають!

— Ну, їдь, любий, розважся!

Арну гукнув візника.

— Пале-Рояль, галерея Монпансье, будинок номер сім. — І, відкинувшись на подушки, зітхнув. — Ох! Як я стомився, дорогий мій! Просто здихаю! Зрештою, вам я можу сказати… — Він нахилився Фредерікові до вуха й таємничо мовив: — Я намагаюсь виготовити червоно-мідну фарбу китайських майстрів.

І він пояснив, що таке полива й повільний вогонь.

В магазині Шеве йому дали велику корзину, яку він наказав однести в фіакр. Потім він вибрав для «своєї бідолашної дружини» винограду, ананасів, всіляких рідкісних ласощів і звелів, щоб усе те було привезено на другий день рано-вранці.

Тоді вони пішли в костюмерну — адже збиралися на бал. Арну одягнув короткі штани із синього оксамиту, такий самий камзол, руду перуку; Фредерік вирядився в доміно; і вони поїхали на вулицю Лаваля, де зупинилися перед будинком, третій поверх якого освітлювався різнобарвними ліхтариками.

Ще внизу, на сходах, було чути звуки скрипок.

— Куди ви мене у біса привели? — сказав Фредерік.

— До гарненької дівчини! Не лякайтеся!

Грум одчинив їм двері, й вони ввійшли в передпокій, де на стільцях жужмом були накидані пальта, плащі, шалі. Саме в цю хвилину тут проходила молода жінка в драгунському костюмі часів Людовіка XV. То була мадмуазель Роза-Анетта Брон, господиня дому.

— Ну що? — спитав Арну.

— Зроблено! — відповіла вона.

— О, дякую, мій янголе!

І він хотів її поцілувати.

— Обережно, телепню! Ти мені зіпсуєш грим.

Арну відрекомендував Фредеріка.

— Заходьте, пане, ласкаво просимо! — Вона відкинула назад портьєру і врочисто об'явила: — Пан Арну, Кухарчук, і князь, його друг!

Фредеріка спершу засліпило яскраве світло; він не бачив нічого, окрім шовку, оксамиту, оголених пліч, пістрявого натовпу, який під звуки оркестру, схованого в зелені, похитувався серед обтягнених жовтим шовком стін,