Читати книгу - "Сучасна польська повість"

пишалася тим, що живе з художником, та через якийсь час упевнилася, що художникам властиві ті самі вади, що й усім смертним, і, всупереч її сподіванням, у них немає нічого незвичайного, — а вона так і не змогла зрозуміти, хоч була, безперечно, недурна й спостережлива, що незвичайність буття художника полягає не так у його особистих якостях, як у самій суті його таланту і щоденної професійної праці; пересвідчившись, нарешті, в тому, що її уявлення розбігаються з дійсністю, вона вже не приховувала свого розчарування й злості і навіть вважала себе в чомусь обманутою. Кінець кінцем своє співжиття з чоловіком, для якого мистецтво становило єдиний і головний зміст усіх життєвих прагнень, вона визнала банальним, а може, й принизливим. Я часто почував, як їй бракує в моїй біографії отої другої, героїчної сторони, але вперто мовчав, старанно приховуючи все, що могло б мене викрити, бо я ніколи не дозволяв собі купувати почуття жінки ціною всього того, що пережив: ціною безнастанної нервової напруги, страху, пролитої крові й убивств.

Я ніколи не дозволяв собі бавитись ані коханням, ані зброєю. Добре знав, що на світі було немало дурнів, які гинули саме через такі забави.

Але вона й гадки не мала, ким я був насправді, яке складне й тяжке моє життя, не розуміла, мабуть, і того, яким самотнім я себе почував, не уявляла, як важко мені в цій своїй самоті зберегти віру в себе. Я шукав у ній приязні й розуміння, прагнув, щоб вона стала свідком моєї творчості, чекав підбадьорення й підтримки моїх зусиль творити наперекір війні і смерті. Але ми все більше віддалялись одне від одного, і тільки після остаточного розриву я зрозумів, що вона була б рада навіть найменшому натяку на мою причетність до тих справ, які я так старанно від неї приховував і яких нізащо б їй не відкрив, поки триває в нашій країні стан облоги й боротьба.

А вона все частіше глузувала з мене, це було тим кумедніше, що, нічого не відаючи, вона висловлювала свої іронічні зауваження в кімнаті, де була схованка із зброєю та боєприпасами — схованка, в яку я заглядав мало не щодня, зброя, якою я так часто успішно користувався.

Кожна розлука лишає по собі гіркоту й порожнечу, мої надії на щастя не справдились, розчарування було дуже болючим, і я довго не міг погодитися з тим, що прожиті разом з нею дні минули без вороття й нічого вже не можна виправити; скінчилася ще одна невдала історія в моїм житті, але тепер я думав про це спокійно і байдужо, несподівано для самого себе помітив, що в мені вже немає ані гіркоти, ані суму, і це навіть трохи здивувало мене, мигнула думка, що винні в цьому втома й лихоманка, яка трясла мене вже кілька годин; зі мною діялося щось дивне, — я й сам не міг би сказати, що це таке, — може, давалося взнаки хвилювання, бо Монтер все не йшов, а час призначеної зустрічі повільно й невблаганно збігав, несучи з собою напруження і страх, малюючи в збудженій гарячкою уяві картини найжахливіших подій, які могли статись.

II

СВЯТВЕЧІР: У ПАСТЦІ

Я сидів на стільці у темній, загратованій кімнатці «Какаду», спершись ліктями на застелений скатертиною стіл, і крізь пітьму, розтяту струменем світла з вуличного ліхтаря, вдивлявся в дзеркало у важкій позолоченій рамі, що висіло на протилежній стіні; моє бліде й змучене лице помалу розпливалося в сутіні, так що кінець кінцем можна було розгледіти тільки його обриси та вогник сигарети в кутику рота.

Я заплющив очі, мене змагав сон, у жарко натопленій кімнаті було душно, тут я був відгороджений від усього світу, і сон налягав на мене із страшною силою, але я не піддавався, вперто боровся зі сном і з утомою, лічив кожну хвилину, що наближала нашу зустріч з Монтером, непевність і тривога за його долю здіймалися в моїй душі нестримною хвилею, яку я не годен був ані приборкати, ані спинити. «Какаду» — ненадійне місце, — подумав я сонно. — Якщо поліція щось пронюхала, ми всі можемо вскочити в халепу. — Я поклав обидві руки на стіл і схилив на них голову. — Все це надто затяглося, — думав я. — Монтер зовсім не зважає на те, що «Какаду» не дуже-то придатне місце для такої зустрічі».

Я розплющив очі й глянув на вікно — на карнизі лежав грубий шар снігу, шибки теж були заліплені білим пухом і в темряві світились голубуватим блиском. «Святвечір, — сумно подумав я. — Саме сьогодні. А я навіть не знаю, чи пощастить виплутатися з цієї історії. Щось Монтер не йде. А вже мав би бути в «Какаду».

Десь у глибині коридора грюкнули двері, я підвів голову і став прислухатися. Спершу до мене донеслось гупання підкованих чобіт і чоловічі голоси, потім у двері моєї кімнати хтось постукав кілька разів гучно й настирливо, ніби намагаючись їх виважити, але замок не піддавався.

Відсунувши стілець, я обережно встав і рушив до дверей, щоб відчинити їх, хотів уже був повернути ключ у замку, але в останню мить із жахом збагнув, що це не ті, кого я чекав, адже не було умовного сигналу.

Коли застукотіли вдруге, я інстинктивно відскочив на середину кімнати, глянув на запнуте брудною завіскою, вузьке й довге, засніжене, надійно загратоване вікно і зрозумів: коли в двері добувається поліція, мені звідси не вийти. — Я опинився в пастці. Обачно відступивши ще далі від дверей, я притулився до стіни, весь час думаючи про те, що в мене можуть поцілити і через вікно, може, вони вже причаїлися там і тільки ждуть слушного моменту, щоб почати стрільбу, може, їх стримувала лише надія, що я відчиню двері, не стану боронитись і здамся без бою; разом з тим я пробував угадати, які причини перешкодили Монтерові прийти на умовлену зустріч до «Какаду». Його, звичайно, могли заарештувати, та все ж важко було повірити, що я потрапив у пастку саме через це, я навіть думки не допускав, що він міг мене зрадити, одначе, все те, що зараз тут діялось, скидалося на зраду.

Якомога обережніше я присунув до себе стілець — найменший шум допоміг би їм визначити, де я, — і поклав на нього чотири запасні обойми, щоб мати їх напохваті.

За дверима на якийсь час усе стихло, потім я почув зляканий голос хазяїна «Какаду» та приглушені, невиразні голоси ще двох чоловіків, а тоді знову