Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Так вони розмовляли й далі. Рут лагідно-переконливим тоном знов доводила йому потребу в систематичній освіті і користь латинської мови, яка лежить у підвалинах всякої професії. Вона змальовувала йому свій ідеал чоловіка й мужчини, цілком списаний з її батька і доповнений деякими рисочками, безперечно, від містера Бетлера. Лежачи на спині, Мартін уважно слухав і з насолодою стежив за кожним порухом її губ, але мозок його не сприймав слів. У її картині не було нічого привабливого, і до його гострої любовної туги домішувався тупий біль розчарування. Жодним словом не згадала вона про його літературну працю, і принесені рукописи лежали забуті на землі.
Нарешті, коли вона замовкла, Мартін глянув, чи не низько спустилося сонце, і почав збирати рукописи, тим самим нагадавши про їх існування.
— Ой, а я й забула, — спохопилась Рут. — Мені ж так хочеться послухати.
Мартін прочитав їй оповідання, одне з найкращих, як він гадав. Він назвав його «Вино життя», і той п’янкий трунок, що шумував йому в мозку під час писання, п’янив його й тепер. У самому задумі оповідання була своєрідна чарівність, а він ще намагався підсилити її яскравими словами й барвами. Запал, з яким він писав цю річ, ожив знову й пойняв його так владно, що він став глухий і сліпий на вади твору. Але не так було з Рут. Її вправне вухо вловлювало всі невдалі місця й перебільшення, надмірний пафос новака, перебої в ритміці. А втім, вона тут взагалі не завважувала ніякого ритму, хіба що часом він ставав занадто пишним і неприємно разив її дилетантизмом. «Дилетантизм» — то й був її остаточний висновок, хоч за це вона промовчала. Навпаки, коли він скінчив, вона відзначила кілька дрібніших недоглядів і сказала, що в цілому оповідання їй подобається.
Проте Мартін був розчарований. Критичні зауваження її були слушні, він визнавав це. Однак показував їй свою працю не для школярських поправок. Суть же не в них. Про таке можна було б і не говорити. Він міг би їх, зрештою, виправити, він може навчитися їх виправляти. Але ж бо він виловив із життя щось велике і спробував втілити у своєму оповіданні. І саме цим великим хотів він поділитися з нею, а не будовою речень і вживанням крапок та ком. Він хотів, щоб вона відчула разом з ним те велике, що він бачив власними очима, осягнув власним розумом і власного рукою виклав на папері. Що ж, певно, йому не пощастило передати це. Може, редактори й мають рацію. Він таки відчував велике, але висловити його незугарний. І, приховавши своє розчарування, він так легко погодився з її критикою, що вона й не здогадалася, яке прикре почуття облягло його в глибині душі.
— А це оповідання я назвав «Казан», — мовив він, розгортаючи ще один рукопис. — Уже п’ять журналів відкинули його, хоч мені воно здається непоганим. Правда, сам я собі не суддя, але, по-моєму, щось я в цьому вловив справжнього. Вас, може, це й не вразить так, як мене… Але воно коротеньке — всього дві тисячі слів.
— Який жах! — вигукнула вона, коли Мартін скінчив читати. — Це жах, невимовний жах!
З потаємним задоволенням спостеріг він її бліде лице, розширені очі й стиснуті руки. Цим разом пощастило! Він зумів передати їй гру своєї уяви й своїх почувань. Він досяг мети. То байдуже, чи сподобалось їй оповідання, — важливо те, що воно її вразило, захопило й опанувало, примусило слухати, забувши про деталі.
— Таке життя, — сказав він, — а життя не все прекрасне. А втім, може, то моє дивацтво — вбачати в цьому красу? Хоч мені вона видається у сто разів більшою тут, аніж…
— Але чому ця нещасна жінка не могла… — перебила вона його, а тоді, не висловивши до кінця свого протесту, вигукнула — О! Це низько, негарно, брудно!
На мить Мартінові здалося, що серце йому завмерло. Брудно! Вже цього він ніяк не сподівався. Такого на думці він не мав. Усе оповідання постало перед ним в огненних літерах, і серед цього сліпучого блиску даремно шукав він якогось бруду. І от серце знов забилось йому в грудях. Совість його була спокійна.
— Чому ви не вибрали приємнішого сюжету? — спитала вона, — Ми знаємо, що на світі багато бруду, але це ж не підстава…
Вона обурено говорила й далі, та він уже не слухав її. Усміхався сам до себе, дивлячись на її дівоче, невинне личко, таке невинне, що своєю чистотою воно мовби осявало душу Мартінові, стирало з неї всі плями, і мовби занурювало її в небесне сяйво, холодне й оксамитово-ніжне, як світло зір. «Ми знаємо, що на світі багато бруду!» Він уявляв собі, що вона про це може «знати», і сміявся подумки, наче з веселого жарту. І вмить йому перед очі вихлюпнув цілий океан житейського бруду, який він добре знав, по якому стільки разів плавав, і він простив їй, що вона не зрозуміла його оповідання. Хіба вона в цьому винна? Він дякував богові, що вона вродилась і виросла осторонь від усього цього. Зате він знав життя, знав його ницість, так само як і велич, знав, що воно прекрасне, незважаючи на весь бруд, що його вкриває, і — хай йому чорт! — він скаже про це своє слово світові. Не диво, що святі на небесах чисті й непорочні. В цьому немає заслуги. А от святі серед бруду — це вже справжнє чудо! І ради нього варто жити! Бачити, як із багна всякої кривди здіймається моральна велич, вибратися звідти самому і заліпленими брудом очима ловити перші, слабкі й далекі, проблиски краси; бачити, як з тієї кволості, нікчемства й зіпсуття розквітають сила, правда і найвищі духовні злети…
Тут до слуху Мартінові раптом долинув голос Рут:
— Загальний тон оповідання низький. А в літературі ж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06», після закриття браузера.
