Читати книгу - "Схід"

Але того дня ми добралися до Цагааннууру. Та спочатку Тульга з’їхав з битого шляху, і ми подалися навпростець. Над рікою, серед високого очерету знайшли кілька вбогих юрт. Це були знайомі Тульги. Почастували нас чаєм і сушеним сиром. Господар наливав архі з п’ятилітрової пластикової пляшки з-під машинної оливи. Цей кумисовий дистилят мав не більше п’ятнадцяти градусів і мав смак ледь кислої сироватки. Ми сиділи на витертих червоних килимках. Увесь церемоніал — наливання, пиття по одному ковтку, доливання, подавання наступному — мав сотні років. Усе в цьому було давнішим, ніж здавалося, ніж можна було собі уявити. Я дивився на їхні смагляві обличчя, на сухорляві тіла, одягнені в китайський мотлох. Вони були люб’язні і стримані. Однаково позбавлені і потаємності, і демонстративності. Сюди міг би заїхати персидський шах або бельгійський король, а вони не мали би проблем з тим, як поводитися. Просто завжди знали, ким вони є. А ми — зі своєю безцільною виправою, блідою шкірою, з черевиками «Salomon», апаратами «Pentax», із цим цілковитим браком обґрунтування власної тут присутності, з усією цією примхою — зовсім не були для них провісниками змін. Вони прийняли нас так, якби ми були дітьми того самого простору, тієї самої оповіді, яка ведеться з древніх часів. Потім вони поїхали за нами своїм УАЗом, щоб переконатися, що ми зуміємо переправитися через розлиту після дощу ріку. І ще до сутінків ми опинилися в Цагааннуурі.

Намет ми напинали на холодному вітрі і в сутінках. Унизу жевріли жовтаві світла казахських мазанок. Перехід уже був закритий, і його мали відкрити вранці. Ми пили чай стоячи і лякалися холоду ночі. Починався вересень. Кордонний перехід був на висоті двох з половиною тисяч метрів. У тент вдаряли поодинокі кульки граду. Ми одягнули все, що мали в наплічниках. Темніло, і зайнятися вже було нічим. І тоді за кілька метрів висунулася з темряви світла пляма. Це була тварина. «Ето аргалі», — прошепотів Тулга. Великий круторогий самець дикої вівці спокійно перетинав наш табір. «Ето харашо?» — спитав я. «Да, очєнь харашо», — відповів Тульга з радісним напруженням в голосі. За мить добрий звірячий дух зник у тьмі.

Я прокинувся на світанку, як тільки до намету проникло трохи світла. Прокинувся, але не був певен, чи взагалі спав. Вийшов на ранковий холод. Небо було похмуре, по ньому плили швидкі хмари. І я не був певен, чи спав, чи цілу ніч думав про країну, яку ми сьогодні мали покинути. А може, мені снилися власні думки. Не знаю. Я пішов на верх голого схилу. Був сам. Хребет за хребтом, вершина за вершиною, доки око сягало на схід, зовсім сам. Із-за останньої грані просвічувало матове срібло нового дня. Ця країна поглинала і думки, і погляди. Нічого не залишалося. Голий скелет. Птахи виписували вгорі повільні кола. Все безслідно всмоктувалося у цей простір. Будь-яке життя зникало, стаючи водночас чимось більшим, чимось, що я не вмів назвати, але бачив, що воно є. Принаймні тоді. Того дня в Цагааннуурі, коли ми покидали країну, і пізніше на безлюдному переході, де було біло від граду. В Цагааннуурі, звідки до російської застави у Ташанці сорок кілометрів нічиєї землі.

*

Коли з Монголії ми в’їхали в Росію, відразу з’явився асфальт. Зрештою, цей кордон був досить дивним. Чотири години ми стояли перед залізними воротами. Ворота відділяли заставу від пустелі. Від нічого. Від безконечних голих кам’яних горбів. Час до часу до них підходив солдат, відчиняв і впускав. Якась така фортеця. Але так, мабуть, потрібно, коли пануєш над цією нічогістю. Чиста ідея, зроблена з дротів, металевих труб, сітки, і цей молодий вояк часом підходив, відчиняв і впускав авто або два. П’ять автомобілів за чотири години. Якийсь джип з нахабним монголом з Улан-Батора, який впхався на початок черги. Остаточно заїжджені корейські буси «Сантана», повні казахів і килимів. Дерев’яний виходок. Жінки у довгих сукнях присідали збоку. Віяло холодом. Я всідав і висідав. Уперше за кілька років захотілося курити. Було заздрісно, як водій затягується на холодному вітрі, у цьому просторі, перевантаженому жахливими огорожами і воротами. Там, у глибині, щось ніби відбувалося, щось розвантажували, кіпіш, знімали з дахів машин якісь ящики, скручені килими, і все це заносили всередину через скляні двері. Дітлахи також носили, п’ятирічні малюки, і були страшенно задоволені. Але все це було якесь невротичне і рване. Починалося і завмирало. І здавалося дивним у цій величі, у цій нерухомості пейзажу.

Нарешті ми заїхали, і відразу стало нервово. Треба було хапати багаж і ставати разом з усіма. За нами вже нікого, але щось примушувало до послуху. Це «скорєє» висіло в повітрі. Наш водій, низенький казах, який ледве досягав педалей, мабуть, мав якусь домовленість із прикордонниками, бо пропихав своїх пасажирів через розкиданий багаж інших бусів, крізь побоїще валізок і клунків. Діти радісно гасали і катулялися між середньоазіатських ларів і пенатів. Нас загнали в тісний коридор з просвітлювачем, таким, як в аеропортах, і наказали пропустити крізь нього багаж. Було так тісно, що неможливо розвернутися. Довкола мільйони порожніх гектарів, а тут — як у підводному човні. У мене з’явилася ідіотська думка, що зараз сконфіскують мій ніж у наплічнику, що вся країна з того боку — наче великий літак або корабель, і вони бояться чужих, тому відбирають ножі, запальнички, фотоапарати, книжки, надруковані латинкою, записники, усе. А потім, уже після контролю, коли ми звідти вийшли, спало мені на думку, що в такій великій країні, мабуть, усі є в певному сенсі чужими. Адже неможливо такі простори залюднити, впорядкувати, мати за свої. Або треба було знайти на це якийсь спосіб, не відомий іншим людям. Ми пішли до будок, де сиділи ті, що завідували паспортами. Я пропхав долоню у відчинене віконце. Всередині було спекотно.

І почався справжній асфальт з білою смугою посередині. Це був Чуйський тракт. Ми їхали до Кош-Агаша, бо сподобалася назва. З нами їхали алтайки. Вони торгували. Боялися, що монголи збудують заасфальтовані дороги через свою країну, тоді надійдуть китайці — і все закінчиться. Але наразі шосе було порожнє. На узбіччі лежало трохи якогось металу. Не було тварин. Назва Кош-Агаш була гарна, до того ж я хотів побути