Читати книгу - "Світло в серпні"

в короткій сорочці, з-під якої стриміли ноги. Стояв, стрункий і тендітний. Після першого удару ременем він не здригнувся, непорушним залишилося його обличчя. Дивився просто перед себе, спокійний і зосереджений, як чернець на картині. Мак-Ічерн заходився шмагати — розмірено, помалу, з розрахованою силою, й досі без гніву й запалу. Важко було сказати, у кого з них спокійніше й зосередженіше обличчя, у кого більше переконання.

Ударивши десять разів, зупинився.

— Візьми книгу, — звелів. — Штанів не чіпай.

Подав малому катехізис. Той узяв. І так стояв, випростаний, з піднятою головою й зведеною вгору книжкою, в позі святобливого захоплення. Зовсім як хлопчик із католицького церковного хору, тільки без стихаря, та ще замість нефу манячило затемнене стійло, здіймалася збита з грубих дощок стіна, за якою в сухій, просякнутій аміаком темноті рухалася худоба, час від часу форкаючи й ліниво б’ючи копитами. Мак-Ічерн важко сів на ясла й розставив ноги. Одну руку поклав на коліно, в другій тримав на долоні срібний годинник. Чисте бородате обличчя було тверде, немов витесане з каменю, очі дивилися безжально, холодно, але не люто.

Так минула година. За цей час у задніх дверях будинку з’явилася місіс Мак-Ічерн. Нічого не сказала. Лишень постояла з парасолькою в руках і в капелюшку, подивилася на стайню й повернулася в будинок.

Знову рівно за годину, з точністю до секунди, Мак-Ічерн сховав годинника в кишеню.

— А тепер знаєш? — спитав він. Хлопчик не відповів. Заціпенілий, випростаний, стояв з розгорнутою книжкою перед очима. Чоловік забрав її. Дитина навіть не поворухнулася.

— Повторюй катехізис, — наказав Мак-Ічерн. Хлопчик втупився в стіну перед собою. Тепер був дуже блідий, незважаючи на рівний насичений відтінок шкіри. Неквапно, обережно чоловік поклав книжку на виступ і взяв ремінь. Ударив десять разів. Коли закінчив, хлопчик якусь мить ще стояв непорушно. Ще не снідав, ніхто з них ще не їв сьогодні. Тоді похитнувся й був би впав, якби чоловік не схопив його за руку й не підтримав.

— Йди, — сказав Мак-Ічерн і потягнув його до ясел. — Сядь тут.

— Ні, — відповів хлопчик, висмикуючи руку. Мак-Ічерн відпустив її.

— З тобою все гаразд? Ти хворий?

— Ні, — мовив малюк. Голос був слабкий, обличчя — зовсім біле.

— Візьми книжку, — сказав чоловік і вклав її в хлопчикові руки. За вікном з’явилася місіс Мак-Ічерн, що вийшла з дому. Тепер вона була у вицвілій довгій сукенці та в солом’яному капелюшку й несла кедрове відро. Пройшла під вікном, не глянувши на стайню, й зникла. За якийсь час до них долинуло протяжне скрипіння криничного коловорота. Звучало напрочуд мирно в повітрі недільного дня Божого. Тоді жінка знову пройшла повз вікно, перехнябившись від тягаря відра, й, не кинувши оком на конюшню, увійшла в будинок.

І знову рівно за годину Мак-Ічерн відвів погляд від годинника.

— Вивчив? — спитав він.

Малюк не відповів, не поворухнувся. Підійшовши, чоловік побачив, що той взагалі не дивиться на сторінку, — очі осклілі, порожні. Поклавши руку на книжку, відчув, що хлопчик учепився за неї, як за шнурок чи стовп. Мак-Ічерн вирвав книжку з рук, дитина впала на весь зріст і не ворушилася.

Хлопчик очуняв пізно пополудні на своєму ліжку в горищній кімнаті з низькою похилою стелею. Тиха кімната вже повнилася сутінками. Почувався цілком добре і якусь хвилину лежав, спокійно дивлячись на скошену стелю, поки не відчув, що поруч на постелі хтось сидить. То був Мак-Ічерн. Тепер і він був зодягнений по-буденному: не в комбінезоні, в якому ходив на поле, а у вицвілій сорочці без комірця і в полинялих чистих штанах кольору хакі.

— Ти не спиш, — озвався він. Простягнув руку й відкинув покривало. — Ну ж бо.

Хлопчик не рухався.

— Ви знову мене битимете?

— Ну ж бо, — повторив Мак-Ічерн. — Підводься.

Малий вибрався з постелі й став, тендітний, у грубій бавовняній білизні. Чоловік теж рушив з місця — незграбно, скуто, немовби кожний рух вимагав неймовірного зусилля. По-дитячому зацікавлено, але без подиву хлопчик спостерігав, як він помалу й важко стає на коліна поряд ліжка.

— Клякни, — наказав чоловік.

Малюк послухався. У тісній присмерковій кімнатці вони удвох стояли навколішки — дрібна постать у перешитій спідній білизні й нещадна людина, що ніколи не знала змилування й сумніву. Мак-Ічерн почав молитися. Молився довго, його монотонний нудний голос навівав сон. Просив прощення за те, що согрішив у день Господній, підняв руку на дитя — сироту, милого Богові. Просив, щоб зм’якло вперте серце дитини, щоб зглянутися на неї за гріх непослуху, — завдяки клопотанню чоловіка, якого вона зневажила, не послухалася, й вимагав від Всевишнього бути таким самим великодушним, як і цей ось чоловік, із причини та внаслідок свідомого милосердя.

Закінчивши, він важко звівся. Хлопчик і далі стояв навколішки. Без поруху. Широко розплющивши очі, жодного разу не сховав, не потупив обличчя, тепер спокійного, дуже спокійного, непроникного. Він почув, що чоловік вовтузиться біля стола, де стоїть лампа. Чиркнув, спалахнув сірник. Вирівнявся пломінець на ґноті під скляною кулею, на тлі якої рука здавалася закривавленою. Сіпнулися й вирівнялися тіні. Мак-Ічерн узяв щось зі стола — катехізис. Глянув згори на малого, носатий, з випнутою закам’янілою щелепою, зарослий бородою по самі очі, сховані в западинах і прикриті окулярами.

— Візьми книгу, — сказав він.

Це почалося в неділю вранці, ще до сніданку. Дитина не поснідала. Мабуть, і чоловік, і вона навіть не думали про те. Мак-Ічерн теж не снідав, підійшов лишень до стола й попросив розгрішення за їжу й потребу її споживати. В обід він заснув, через нервове виснаження. А під кінець дня жодному з них двох і не спала на гадку вечеря. Хлопчикові було невтямки, що ж з ним не так, звідки взялася така слабкість і спокій.

Оце й усе, що він почував, лежачи на ліжку. Лампа й досі горіла, надворі споночіло. Збігло чимало часу, а здавалося, що, повернувши голову, знову побачить їх двох — цього чоловіка і себе навколішки біля ліжка, а принаймні — подвійні відбитки колін на килимку, не заповнені нічим матеріальним. Здавалося, самé повітря вивергає цей монотонний голос когось, хто бурмоче спросоння, щось доводить, доказує Провидінню, хто навіть не може зоставити по собі примарних слідів на осягальному килимку.

Лежачи горілиць, схрестивши руки на грудях, на подобу нагробка, він почув ходу на вузьких сходах. То були не чоловічі кроки. Ще раніше він почув, як надвечір Мак-Ічерн поїхав на бричці замолювати вранішній гріх до церкви за три милі звідси — не пресвітеріанської, а тої, що найближче.

Не повернувши голови,