мавпами діти враз обсідають мене, Андраш вчепився за мою руку, я обережно пригортаю його щораз міцніше до себе, я не знала, що дитячі тіла тепліші та приємніші на дотик, ніж тіло дорослого, Бела, також із ревнощів, тулиться щільно до мене, він робить це лише з огляду на Андраша, обоє такі настирні, ніби довго їм бракувало того, до кого вони могли б пригорнутися та за кого вчепитися, а мені все мало та мало, Іван допомагає нам годувати мавп горіхами та бананами, бо ми повиснули одне на одному, заливаємось сміхом, а горіхи, які кинув Бела, не влучають у ціль. Розповідаю в захваті про павіана і шимпанзе, я не готова до лекції в зоопарку, треба було прочитати ЖИТТЯ ТВАРИН Брема, зі зміями справитись я зовсім не можу, не знаю, чи отой вуж, що сидить там, поїдає білих мишей, про що хоче довідатись Бела, а чи тільки листя й жуків, як припускає Іван, якому уже болить голова, я гукаю йому: Йди вперед! Бо Бела й Андраш ще хочуть побачити ящірок і саламандр, а оскільки Іван не чує, я вигадую неймовірні історії про повадки й життя плазунів, я не маю проблем із жодною відповіддю, я знаю, з яких країн вони родом, коли рано встають, коли ідуть спати, що їдять і що думають, чи живуть до ста, а чи до тисячі літ. Тільки б Іван не був такий нетерплячий через біль голови, через недосипання, бо. мусимо до ведмедів, годуємо ще тюленів, а перед великим вольєром для птахів я вигадую казна-що про шулік та орлів, на співучих пташок вже немає часу. Я змушена дітям сказати, що Іван усіх нас почастує морозивом у пана Побнера, але за умови, що підемо туди відразу, бо в іншому разі морозива вже не буде, я кажу: Іван буде на нас дуже злитися! Однак лиш морозиво діє. Прошу, Іване, чи не зміг би ти нам взяти морозива, я певна, ти обіцяв його дітям (понад дитячими головами: Please, do me the favour, I promised them some icecream[205]), а тобі найкраще випити подвійну каву із молоком. Іван невдоволено робить замовлення, він вже майже знесилений, а я з дітьми штовхаємо одне одного під столом ногами, потім усе сильніше починаємо копатись, Бела істерично сміється: Але ж і туфлі у неї, якісь дурнуваті туфлі! За це я знов легко копаю Белу, але Іван уже зовсім лютує: Бело, поводься належно, бо ми негайно поїдемо геть! Але ми і так уже негайно повинні збиратись додому, байдуже, чемними будуть діти, чи ні, Іван заштовхує їх на заднє сидіння, я на хвилю затримуюсь, щоб купити дві повітряні кульки, а тим часом Іван виглядає мене з протилежного напрямку, я не маю дрібних, якась жінка допомагає мені розміняти п’ятдесят шилінґів, вона жалісливо, з приязню каже: То, певно, Ваші діти, яких же Ви маєте милих дітей! А я в розпачі відповідаю: Дякую, дуже Вам дякую, Ви дуже люб’язні! Я мовчки сідаю в машину і кожному з милих дітей втискаю в руку шнурок з повітряною кулькою. За кермом Іван каже: You are just crazy, it was not necessary[206]! Я обертаюсь й кажу: Ви що це сьогодні розцокотались! Вже годі вас стерпіти! Бела й Андраш аж згинаються зо сміху: ми цокочемо, квак, квак, квак, ми цокочемо! Коли вже немає упину, Іван починає співати, Бела й Андраш перестають цокотати, співають з ним разом, фальшиво й чисто, голосно й високо.
Debrecene kéne menni
pulykakakast kéne venni
vigyazz kocsis lyukas a kas
kiugrik a pulykakakas[207]
А оскільки я все ще не знаю цієї пісеньки, і поза тим, не вмію співати, зітхаю про себе: éeljen!
Іван залишає нас біля будинку 9, він має забрати з бюро якісь документи, я граю в карти з дітьми, Андраш, завжди до мене прихильний, допомагає мені порадами, однак Бела глузливо говорить: Ти грати не вмієш, ти — ідіот, вибач, ти — ідіотка! Ми граємо у квартет із казок, та Бела знов вередує, бо казки для нього надто дурні, він уже виріс з казок, вони годяться лише для мене з Андрашем. Ми граємо у квартет зі звірами й квітами, з автомобілями й літаками, ми виграємо та програємо, я програю найчастіше, часом мимоволі, часом добровільно, допомагаю удачі Бели й Андраша. У квартет міст Андраш грати вже більше не хоче, на містах він не знається, я намагаюсь йому підказати, ми шепочемо, прикривши вуста долонею, я називаю "Гонконг", Андраш зрозуміти не може, що це таке, Бела люто кидає карти на стіл, мов якийсь пан на великій, визначній конференції, якому терпець уривається, бо інші виступають не в найкращому світлі, Андраш хоче грати в квартет казок, ми сперечаємося якийсь час, доки не пропоную: Зіграймо в Чорного Петера! Напевне, у Чорного Петера вони грали вже разів з тисячу, але знову мов завелись, Бела тасує, я знімаю, розкладаємо карти, витягуємо їх і скидаємо. Нарешті Чорний Петер опиняється в мене, до кімнати заходить Іван, Бела й Андраш корчаться зо сміху й репетують щосили: Чорний Петер, Чорний Петер! Маємо ще раз зіграти з Іваном, наостанок лишаюсь я з Белою сам на сам, на жаль, Бела витягує в мене Чорного Петера і жбурляє розлючено карти, він кричить хрипким голосом: Іване, вона — падлюка! Перезираємось понад дитячими головами. В Івановім голосі — небезпечні розкоти грому, а Бела твердить, ніби він не казав нічого. Іван пропонує випити для замирення витриманого коньяку, Бела навіть просить у нього дозволу його принести, він бігає двічі, приносить ще келишки, а ми з Іваном сидимо в мовчанці, заклавши ногу на ногу, діти грають обачно й тихо за столом у квартет із квітів, і я собі з того нічого до голови не беру. Однак потім, усе ж таки, починаю над чимось думати, а саме над тим, що погляд Івана блукає поміж мною й дітьми, розважливо, запитально, переважно з прихильністю.
Чи повинна я вічно? чи має так бути вічно? чи треба чекати усе життя?
Ми домовилися про зустріч на Тухлаубені[208], в італійському кафе для морозива. Щоб діти не мали підозри, Іван каже: Привіт! Як в тебе справи? Перед дітьми я теж удаю, ніби не бачила Івана вже кілька тижнів. У нас небагато часу, Іван, не питаючи, замовляє чотири порції,
