особливо коли ті вдвох полетіли, коли вона, ледь не на межі божевілля, думала, що тепер втратила Роберта, бо коли через кілька годин вона теж мала відлітати, з’ясувалось, що з її рейсом щось не гаразд, і в авіакасі в готелі попросту нічого не можна було довідатись, що робити, бо квитки на всі рейси вже давно розпродані. Липень, розпал сезону, рейси, забиті туристами, — беззаперечні аргументи. Літаки захопили цілі туристичні групи, і їй довелося десять днів провести в тому готелі, лежала здебільшого в ліжку й читала, замовляла чай з сендвічем у номер, поряд потайно перешіптувались чоловіки, одного разу вона побачила, як звідти вийшов пакистанець, тоді, вночі, бо подумала, що хтось стукає до неї в двері, вона обережно спробувала довідатись, що відбувається, але то просто двоє пакистанців прийшли в сусідній номер, і знову почувся шепіт. У коридорах то там, то там стояли іспанки, з байдужими поглядами, без діла, офіціантами були індійці, філіппінці, негри, одного разу серед них був один старий англієць, але й мешканці в готелі були всі з Азії й Африки, у великих ліфтах вона їхала посеред мовчазного натовпу, єдина біла, і загалом було тут досить-таки дивно, неподалік Мармурової арки з Гайд-парком. В Азії чи в Африці її ніколи так не гнітило, вона залюбки ходила сама й відходила далеко, коли була з іншими, бо тоді вона ставала на кшталт тієї «жінки, що вистрибнула на коня і поскакала геть», як у Лоуренса, але тут ні, тут усе було якесь тупе, всі були тупі, мешканці готелю й працівники розумілися між собою англійською, зредукованою до обмеженого числа зворотів, а коли хтось вживав якесь слово поза тим числом, його вже не розуміли, це була не жива мова, якою розмовляють, а якесь есперанто, і винахідник тієї всесвітньої мови, мабуть, би дуже здивувався, що все таки вдалося, хай і в інакший спосіб, але все ж таки, і вона швидко забула свою англійську і послуговувалась тим клятим есперанто, коли купувала газети або цигарки чи вкотре запитувала про рейс. Одного разу вона зайшла до бару, щоб подивитися, які там сидять чоловіки і чи хтось із них вартий уваги, але бар уже зачиняли, куди не поткнись, усе зачиняється, й запропонували перейти до яскраво освітленого сусіднього приміщення, схожого на невдатну конференційну залу, і хоч і крапнули кілька крапель віскі до склянки й дали одне пиво, але наступна проблема виникла з розрахунком. Елізабет тоді не мала жодного бажання вивчати, які монети що означають, вийняла з гаманця кілька і сказала: візьміть, будь ласка, скільки я там винна! Вона не знала, куди подівся її колишній Лондон, все, що їй колись подобалось. Їй було не по собі від карикатури великого міста у великому місті, на Оксфорд-стріт її дратували величезні натовпи людей, крізь які їй доводилося проштовхуватись, групи занурених у співи релігійних сектантів, а одного разу вона взяла таксі й поїхала до Вестмінстерського моста, віднайшла на якийсь час спокій на мості й пішла далі, прогулялась іншим берегом Темзи, завдяки якій все знову стало як колись і все ж інакше. Їй не хотілося Лондона, він був їй байдужий, вона була втомлена й хотіла забратися геть, хотіла додому, хотіла в ліс і до озера, й посилала батькові телеграми, сподіваючись, що він зрозуміє, що вона тут застрягла по-дурному, і не буде хвилюватись. Після численних «І am sorry» та «І don’t know», найважливіших слів з того есперанто, вона врешті отримала місце в літаку, хай тільки й до Франкфурта. Не тямлячи себе від щастя, приїхала на годину раніше до Гітроу й чекала потім ще кілька годин, бо рейс на Франкфурт запізнювався, а у Франкфурті вона вже не чекала, бігала сюди-туди, щоб ще раз перереєструвати квиток, до Відня, а у Відні відразу подалась на Південний вокзал, знову мусила чекати і звернулась до місії при вокзалі, до черниці, попросилась прилягти, бо боялася знепритомніти, лежала знесилена на кушетці зі склянкою води в руці, ні, плацкарти вона не має, вона повертається з Лондона, все пішло якось шкереберть, от вам і технічний прогрес, і вся радість. Елізабет дала черниці сто шилінґів на місію, і жінка пообіцяла порозмовляти з провідником, щоб той знайшов їй місце, і якщо вона матиме змогу дати йому трохи на чай, то все буде гаразд. Елізабет відчула полегшення, рідна мова і знайомий підхід до справи, та звісно, звісно, жодних проблем, і коли потяг рушав з вокзалу, вона лише вдавала, що їй недобре і що вона напівпритомна, щоб не розчаровувати провідника, бо вмить почулася краще, бо закінчився весь той кошмар, бо через кілька годин вона буде зупинятися на знайомих вокзалах, а невдовзі буде вдома.
Сніданок вона проспала, пан Матрай працював уже в саду, вона швидко випила чашку кави й задоволено гукнула: скоро повернусь, не буду переборщувати першого дня! Спробувала дорогою № 2, але «оглядова вежа» їй більше не подобалась, тоді спробувала вийти на дорогу № 1 і до ставків. Але тут, так близько від міста, були люди, теж вийшли на прогулянку, і верескливі діти, невеличке розчарування, але вже завтра вона вирушить на великі прогулянки до озера, і візьме купальника, і поплаває потім.
Перекусила з батьком дрібничками, він завжди дивувався, що Елізабет дома вдовольнялася «дрібничками», бо уявляв її життя за вишуканими обідами й вечерями, з шампанським і кав’яром, і коли вона розповідала, він їй вірив, бо в її розповідях були лише чудові ресторани та знамениті й цікаві люди, і хоча всі ці історії і не були вигадані, інших вона не розповідала, тих, що погано надаються до розповіді і де не було місця для шампанського і знаменитих людей, а були колеги й інтриги, втомлива біганина й буденна метушня, з роботою й термінами, з надмірною кількістю випитої кави й проковтнутим на ходу сендвічем, з нарадами, з валізами, які, не встигнеш розпакувати, треба пакувати знову, всіма можливими й неможливими неприємностями, історії, незрозумілі панові Матраєві, будні якого минають у спокої на Лаубенвеґ і який лише інколи переживав потрясіння через телеграми й листи від дітей, листівки з чужих країв з вітаннями, дзвінки, навіть тоді, коли він саме мав намір послухати новини, і попри все Елізабет переконливо пояснювала, що їй тут з ним краще смакує, що кілька сосисок і шматочок сиру тут смакують їй краще, ніж наїдки в Парижі, в китайському ресторані. Оскільки пан Матрай ще ніколи не був у китайському ресторані і Китай був
