Читати книгу - "Москва Ординська. Книга друга"

Немає значення, під яким ім’ям хан Тохтамиш подав так званого Великого московського князя, чи Булата, чи Медіна (Тегіна). Обидва великі князі — Чингісиди Бек–Булат і Хаджа–Медін (Московський і Рязанський) зрадили ханові Тохтамишу в 1391 році.

Цікаво зазначити — саме тією ж дорогою, якою тікав Бекбулат у професора М. Г. Сафаргалієва, у професора JI. М. Гумільова втікав так званий великий Московський князь.

«Василий, увидев, как поворачиваются события, повел свое войско в низовья Камы и… ушел на правый берег Волги…» [101, с. 185].

Щоб там не писали російські історики, але хан Тохтамиш не втік після цих подій із Волзької Булгарії. І цьому є два надзвичайно простих докази.

Перший. Незаперечний факт: Тимур сховався зі своїм недобитим військом на «Волзькому острові». Отже — він когось побоювався, якщо вчинив важке форсування ріки Волги, де, на острові, військо перебувало в набагато гірших умовах.

Другий. Перебуваючи на теренах Волзької Булгарії впродовж 26 діб, емір Тимур не наважився підступитись до жодного із найбагатших міст Булгарського улусу: Самари, Булгара, Жукотина тощо.

Це зайвий раз доводить: відступивши зі своїми та булгарськими туменами до Волзького закруту, Тохтамиш перекрив Тимурові шлях до північних поволзьких міст. А йти на південь уздовж Волги до столиць Золотої Орди Тимур побоявся, почуваючи за спиною Тохтамиша.

Треба пам’ятати: військо Тохтамиша постійно зростало завдяки мобілізації у Булгарському улусі та в улусі хана Мухаммеда. Не зрадив свого Великого хана (царя) улус «Бахмета Усейнова сына», тобто так званий Великий Тверський князь.

Такою є історична правда про битву на річці Кундурчі 18 червня 1391 року.

4

Прийшов час спростувати ще одну надзвичайно потужну — московську вигадку (брехню) про так званий похід Тохтамиша на Москву 1382 року. Звернімо увагу саме на рік походу — 1382. Ця настільки очевидна брехня викликає повне несприйняття.

У хана Тохтамиша в 1382 році не було жодних підстав карати так званого Дмитрія Донського. У 1380 році московський хан (князь) виступав на боці Тохтамиша і признав його Великим ханом Золотої Орди. Якби було у поведінці Дмитрія щось інше, то його б покарали ще у 1380–1381 роках, як Мамая.

У 1381 році хан Тохтамиш відроджував у державі роботу центрального апарата і ніяких військових походів не розпочинав. Свою частку податків московський князь до казни Орди вносив своєчасно. Тож абсолютно ніяких підстав для особистого (підкреслюємо саме цей факт) походу хана Тохтамиша на Москву не існувало.

У московській історичній науці не було жодного факту, коли б хан Золотої Орди в XIII–XIV століттях особисто очолював похід на Москву, Твер чи Рязань. Це було принизливо для хана — карати підлеглого особисто. Щоб хан сам очолив похід, повинно трапитися було щось неординарне, наприклад зрада.

Ще раз нагадуємо: не може московська історична наука будуватись на винятках із правил або звичайнісінькій брехні.

У московській історіографії не існує жодного обгрунтування походу Тохтамиша на Москву 1382 року. Ба — більше, російські історики визнають у цьому поході наявність багатьох спірних питань.

Хоча б такі:

Перший — стосовно «розни в русских князьях». Ніхто Московського князя у 1382 році не підтримав. Навпаки — «Дмитрий Константинович Нижегородский, узнав о приближении хана, отправил к нему своих сыновей Василия (Кирдяпу) и Семена. Олег Рязанский указал Тохтамышу броды на Оке» [138].

З цього приводу писав і М. М. Карамзін. Та не будемо наводити зайвих цитат.

Другий — мотивація поведінки так званого Дмитрія Донського. Неозброєним оком видно, що той опис вчинено нашвидкуруч. Із Дмитрія Донського після так званої Куликовської битви роблять посьміховисько, яке в Костромських лісах шукає військо. Або ще гірше — подають як звичайного зрадника, який від страху перед Тохтамишем кидає своє переможене «Куликовське» військо і тікає в ліси.

Ми в попередніх розділах уже встановили, що Московського князя Дмитрія у Золотій Орді іменували ханом Сарихозя.

Як кажуть, і брехати треба в міру.

Третій — сама поведінка Московського князя після Тохтамишевого походу 1382 року. Так званий Дмитрій Донський так і не порозумівся з ханом Тохтамишем ні 1382, ні 1383 року, ні пізніше.

Скажіть, будь ласка, а як же він отримував ханські ярлики? Як правив Московським улусом без дозволу хана Тохтамиша, коли всі князі отримували ярлики?

Підібгавши хвоста, мовчить з цього приводу так звана московська історична наука.

Подібних запитань виникає багато, і відповідей у російській науці на них немає. І що цікаво — відповідей шукати не треба.

Похід хана Тохтамиша на зрадників відбувся у 1392 році. І був настільки мотивованим після зради на річці Кундурчі Московського і Рязанського князів–огланів, що й пояснювати нічого не треба.

Цікаво зазначити: у московській історичній науці навіть згадки нема про похід Тохтамиша «до верхів’я» Дону у 1392 році. Хоча у своєму ярлику до Ягайла хан Тохтамиш чітко писав, що всі зрадники потрапили до його рук і знищені.

Хан Золотої Орди діяв надзвичайно обережно. Після відходу Тимура з «волзького острова» його залишили тумени Кунче–оглана, Тимур–Кутлук–оглана та Едігея. Напевно, це сталося з дозволу Тимура після його виходу з «мішка» на лівий берег річки Урал у районі сучасного міста Оренбург. За логікою подій, саме ці тумени йшли в ар’єргарді, прикриваючи відступ, тобто — втечу Тимура.

Знаючи, що в пустелі неможливо напоїти та нагодувати велику військову армаду в 60–80 тисяч людей, які залишилися у Тимура після битви на річці Кундурчі, він свідомо залишив цих Чингісидів із їхніми пошарпаними туменами на правому березі річки Урал. Таким чином він унеможливлював переслідування з боку Тохтамиша і отримував хоч якусь можливість з малими силами повернутись назад.

В той час Тохтамиш вирішив перечекати, зібрати нове військо і, в першу чергу, знищити внутрішніх зрадників — Московського і Мохшинського улусних князів–огланів. Тому і відбувся знаменитий похід особисто хана Тохтамиша на Мохшинський та Московський улуси. І відбувся він саме навесні 1392 року.

Неможливо повірити, що такий похід міг статися цілковито безпідставно в 1382 році, і цього не сталося після зради на річці Кундурчі, тобто в 1392 році.

Та головне в тому, що і в цьому випадку є надзвичайно цікаві свідчення того (1392 року) походу в московських писемних джерелах.

Як свідчить кандидат історичних наук Д. З. Хайретдинов «в самом конце управления Дмитрия Донского (1359–1389) или в начале княжения его сына Василия (1389–1425) стали чеканиться первые московские монеты — из серебра, с изображением воина на одной стороне, и с трехстрочной надписью на татарском языке арабской вязью “Султан