Читати книгу - "Рілла з Інглсайду"

— Може, небо й синє, — завважила Сьюзен, — та цей котисько увесь день був Гайдом, тож надвечір варто чекати дощу. Про це свідчить і ревматизм у мене в плечі.

— Навіть якщо піде дощ… не думайте про ревматизм, Сьюзен. Думайте про фіалки, що квітнутимуть, коли зійде сонце, — весело… аж надто весело, як видалося Ріллі, мовив Волтер.

Сьюзен обурено глипнула на нього.

— Хтозна-що ти мелеш про ті фіалки, Волтере, дорогенький, — суворо втяла вона, — а ревматизм — то не жарти. Колись ти й сам це збагнеш. Надіюся, я не з тих, хто плачеться повсякчас, буцім у них там пече, а тут крутить, надто тепер, коли новини такі страхітливі. Кепська то хвороба — ревматизм… але я розумію — де його й порівняти з газовою атакою гунів.

— О Господи, ні! — розпачливо скрикнув Волтер, відвернувся від Сьюзен та Рілли й зник у будинку.

Сьюзен несхвально похитала головою. Їй не подобалося, коли ім’я Всевишнього згадували намарне.

«Надіюся, його матінка не почує від нього таких легковажних слів», — міркувала вона, сапаючи бур’яни й скидаючи їх на купу.

Рілла стояла серед напіврозквітлих нарцисів і очі їй сповнювалися слізьми. Вечір був зіпсований; вона відчувала гірку ненависть до Сьюзен, що скривдила Волтера. А Джем? Невже загинув під час газової атаки? Невже він помер у муках?

— Я більше не витримаю цього відчаю, — скрушно мовила Рілла.

Проте вона витримувала його ще тиждень, як усі решта. Потім надійшов лист від Джема. Він був живий і неушкоджений.

«Тату, я вийшов із боїв без жодної подряпини. Не знаю, як нам це вдалося. Газети опишуть перебіг битви… а я не можу. Але гуни не пройшли — і не пройдуть. Джеррі оглушило хвилею вибуху, та через кілька днів він одужав. То виявилася легка контузія. Грант теж здоровий і цілий».

Нен одержала лист від Джеррі.

«Я отямився на світанку, — розповідав він. — Не пам’ятав, що сталося, але думав, мені вже край. Я був самотній і наляканий — смертельно наляканий. Повсюди на тих жахливих, сірих, слизьких і грузлих полях довкола мене лежали загиблі солдати. Мене мучила спрага… я думав про Давида й Віфлеємську криницю[50]… і про старий потічок між кленів у Долині Райдуг. Він раптом постав мені перед очима… і ти сміялася на протилежнім березі… і я подумав, що вмираю. Мені було байдуже. Чесне слово, мені було байдуже. Я відчував лиш дитячу розгубленість і самотність, і страх, що зусібіч лежать мерці, і подив — як це могло статися зі мною? Потім мене забрали санітари й невдовзі виявилося, що я не зазнав серйозних ушкоджень. Завтра я повертаюся в шанці. Там потрібен кожен, здатний тримати зброю».

— Сміх зник зі світу, — мовила Фейт Мередіт, яка прийшла, щоб розповісти про новини із фронту. — Колись я сказала старій пані Тейлор, що світ повен веселощів та сміху. А тепер це не так.

— Нинішній світ — це наділ зболених стогонів, — мовила панна Олівер.

— Ми мусимо зберегти в ньому трохи сміху, дівчата, — відповіла пані Блайт. — Іноді сміх помагає незгірш за молитву… але тільки іноді, — додала вона пошепки. Останніми тижнями їй було важко сміятися — їй, Енн Блайт, котра завжди сміялася легко та щиро. А найгірше було те, що й Рілла майже не сміялася… Рілла, яку мати вважала надто легковажною веселухою. Невже всю юність доньки затьмарить війна? Утім, вона росте сильною, вправною та жіночною. Як терпляче вона в’яже й шиє, і керує вередливими дівчатами з молодіжного Червоного Хреста! А як чудово дає раду із Джимсом!

— Вона не впоралася б краще, навіть якби доти виростила дюжину немовлят, пані Блайт, дорогенька, — урочисто заявила була Сьюзен. — Того дня, як вона принесла сюди порцелянову супницю з дитинчам, я й не сподівалася, що наша Рілла візьметься за таку працю.

Розділ 13

Гірка пігулка образи

— Боюся, пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен, яка щойно віднесла Понеділкові порцію найдобірніших кісточок, — на нас чекають жахливі новини. Місяць із Баками допіру приїхав із Шарлоттауна задоволений. Я й не пригадаю, щоб він колись усміхався на людях. Звісно, він міг і обдурити когось на продажі худоби, та в мене жахливе передчуття, що німці прорвали фронт.

Можливо, Сьюзен дарма пов’язувала усмішку пана Прайора із затопленням «Лузітанії»[51], новини про яке передавалися з уст в уста в Глені Святої Марії одразу по прибутті пошти. Але тієї ночі хлопчаки, обурені діями кайзера, вийшли на вулицю й перебили всі вікна гленському пацифісту.

— Я не кажу, що вони слушно вчинили, і не кажу, що не мали слушності, — мовила Сьюзен, почувши цю звістку. — Та я й собі охоче жбурнула би два-три камені. Одне безперечно: того дня, коли надійшла пошта, Місяць із Баками сказав на повен голос, буцім люди, яким не сидиться вдома після того як їх попередили про напад, не варті кращої долі. Норман Дуглас аж піною сходить, коли в розмові спливає ця тема. Онде вчора горлав у крамниці Картера Флегга: «Якщо диявол не забере до себе тих, хто потопив „Лузітанію“ — нащо такий диявол?» Норман завжди вважав, буцім кожен, хто не підтримує його — прибічник диявола, та навіть такий чоловік може інколи слушно думати. Брюс Мередіт так непокоїться через тих потонулих дітей. У п’ятницю він наче молився про щось дуже важливе для нього, але не дістав сподіваного й був розчарований. А нині дізнався про «Лузітанію» й сказав пані Мередіт, що розуміє, чому Господь не відповів на його молитву — Він був заклопотаний, бо мусив прийняти до Себе душі загиблих. Розум цієї дитини, пані Блайт, дорогенька, на сто років старший за тіло. Що ж до «Лузітанії», то, як не глянь, а це жахливо. Та Вудро Вілсон напише про це ноту, отже, не журімося. Добрячий президент! — і Сьюзен гнівно загримотіла каструлями. Вона дедалі частіше піддавала Вілсона анафемі на своїй кухні.

Якось надвечір в Інглсайд зайшла Мері Ванс і розповіла, що відпустила Міллера Дугласа до війська.

— Ця історія з «Лузітанією» — то вже занадто, — сердито сказала Мері. — Коли кайзер узявся топити невинних дітей, хтось таки має вкоськати його. Так не може тривати далі. Довго я це обдумувала й нарешті погодилася. Пішла й сказала Міллерові: записуйся, я не проти. Хоча старої Кітті Девіс не переконаєш. Хай усі кораблі на світі