Читати книгу - "Номер нуль"

href="ch2.xhtml#id52">[157] не втрачав зв’язку з Муссоліні, який багато чим йому завдячував, й, імовірно, мав забезпечити повернення дуче із заслання, щоб створити героїчний образ, якого потребували заколотники. А тепер слухай мене уважненько: переворот ретельно готували ще з 1969-го, ще з часу різанини на майдані Фонтана, яка мала покласти цілковиту відповідальність на лівих і підготувати психологічно громадськість до повернення старого порядку. Боргезе займався міністерством внутрішніх справ, міністерством оборони, керівниками PAI[158], засобів масової інформації (радіо та телефонний зв’язок), а також виведенням опонентів з парламенту. І це не мої власні вигадки, адже згодом знайшли текст виступу, який Боргезе мав озвучити на радіо, у якому йшлося приблизно про те, що нарешті прийшли очікувані політичні зміни. Клас, який був при владі двадцять п’ять років, довів Італію до краю загибелі як економічного, так і морального, військові та сили правопорядку підтримують захоплення влади заколотниками. «Італійці, — так закінчувалася промова Боргезе, — повертаючи у ваші руки славний зелено-біло-червоний прапор, усі разом голосно прокажемо наш славень любові: “Хай живе Італія!”». Типова муссолінівська риторика.

— Уночі з 7 на 8 грудня (нагадував мені Браггадочо) у Римі зібралося кількасот заколотників, почали роздавати зброю та амуніцію, двоє генералів зайняли міністерство оборони, ватага озброєних лісників вийшла в ефір у РАІ. У Мілані готувалися захопити містечко Сесто Сан Джованні, яке було звичним укріпленням комуністів.

І раптом що трапляється? Коли ніби увесь задум мав увінчатися успіхом (сказати б, заколотники тримали у руках Рим), Боргезе сповіщає усіх, що операцію призупинено. Згодом скажуть, що це вірні державі люди протистояли змові, але ж у такому разі вони б могли заарештувати Боргезе напередодні, не чекаючи, поки Рим заповнять ущерть лісники в мундирах. Хай там як, а все згортається майже нишком, а заколотники здаються майже без ексцесів. Боргезе тікає в Іспанію, лише кілька телепнів не уникли арешту, але всім присудили «утримання» у приватних клініках, а до декого з них під час стаціонару навідується Мічеллі, який обіцяє захист в обмін на мовчання. Стосовно кількох парламентських розслідувань, про які у пресі майже не пишуть, громадська думка дізнається про них узагалі лише три місяці по тому. Я не хочу знати, що трапилось, мене цікавить те, чому переворот, який так ретельно готували, скасували за кілька годин, перетворивши досить серйозний захід на фарс. Чому?

— Це я тебе питаю.

— Скидається на те, що я єдиний поставив собі таке питання, бо, звісно, мабуть, єдиний, хто знайшов відповідь, котра очевидна, як білий день: тієї ночі приходить звістка, що Муссоліні, хоч би вже й перебуваючи на території країни, щоб повернутися, несподівано помер (що, зважаючи на його вік та на те, що його кидали туди й сюди, як поштову посилку, зовсім неймовірним не видається). Переворот відмінили, бо його харизматичний символ зник, і цього разу по-справжньому, двадцять п’ять років по тому, як його вже визнали мертвим.

Очі у Браггадочо палали. Ніби висвітлювали теорію про черепи, які нас оточували. Руки у нього тремтіли, на губах виступила біла слина, він схопив мене за плечі: розумієш, Колонно, ось як я відтворив події!

— Якщо я добре пригадую, був же ще й судовий процес...

— Маячня! Андреотті погодився на співпрацю, щоб усіх покрити, тому за ґрати потрапили лише другорядні персонажі. Питання в тім, що все, про що ми знали, — вигадка або спотворення, ми прожили в омані наступні двадцять п’ять років. Я ж казав тобі, що ніколи не можна вірити в те, що нам розповідають...

— То це так закінчується твоя історія?

— Е ні, тут розпочинається наступна. Я б, може, й не зацікавився, якби те, що сталося згодом, не було прямими наслідком зникнення Муссоліні. Коли постаті дуче не стало, жодна «Гладіо» не мала змоги сподіватися отримати владу, а натомість радянське вторгнення було чимраз більш віддаленим, бо вони вже поволі наближалися до зникнення. Утім, «Гладіо» не розпустили, навпаки, організація стала дуже ефективною саме після смерті Муссоліні й у прийдешні роки.

— Себто?

— Позаяк уже не потрібно було встановлювати нову владу, скинувши уряд, «Гладіо» докладає усіх своїх таємних зусиль на те, щоб дестабілізувати ситуацію в Італії, щоб прихід лівих до влади став неможливим, щоб підготуватися до нових видів репресій за допомогою всіх юридичних крутійств. Чи ти усвідомлюєш, що до перевороту Боргезе замахів було небагато, як-от різанина на майдані Фонтана, й лише цього року почали створювати Червоні бригади. А наступного року вже починається низка кровопролитних подій? У 1973-му — заклали вибухівку у квестурі в Мілані, у 1974-му — кровопролиття на площі Лоджі у Брешії, того ж року потужна бомба вибухає у потязі Рим—Мюнхен у Баварії, 12 людей загинуло, 48 поранено, — тут увага: мали б знайти Альдо Моро у потязі, от тільки його не впіймали, бо його зняли з потяга в останню мить, щоб підписати важливі документи. А за кілька років ось вам ще одна вибухівка в експресі Неаполь—Мілан. А про справу Моро, у якій дотепер неможливо збагнути, що насправді трапилося, годі й говорити. Ба більше: у вересні 1978 року, за місяць по тому, як обрали нового папу Альбіно Лучіані, його спіткала загадкова смерть. Чи то інфаркт, чи то інсульт, як тоді казали. Утім, чому ж тоді з папських покоїв зникли його особисті речі: окуляри, капці, нотатки та флакон «Ефортилу» — ліків для покращення кровообігу, — які, ймовірно, старий мав приймати від пониженого тиску? Чому ті речі зникли в нікуди? Може, тому, що малоймовірно, щоб гіпотоніка схопив апоплексичний удар? Чому найпершим, хто після всього зайшов у папські покої, був кардинал Вілло? Ти скажеш, що це цілком природна річ, адже то — державний секретар. Але у книжці такого собі журналіста Яллопа пишеться про інші речі: Папа був зацікавлений у тому, щоб створилася кліка зі священнослужителів-масонів, до якої мав належати саме Вілло, монсеньйор Агостино Казароллі[159], віце-президент «Римського Оглядача», директор ватиканського радіо, й, звісно, Марцинкус, усюдисущий добродій, який і правив бал у І(Ж, Банку Ватикану, який, як згодом дізналися, сприяв ухилянню від сплати податків та відмиванню брудних грошей, покриваючи інші оборудки таких постатей, як Роберто Кальві та Мікеле Синдона[160], — а ті (ти диви, який збіг) — згодом скінчать так: одного повісять у пріораті домініканців у Блекфраєрс, що у Лондоні, а іншого отруять у в’язниці. А на бюро Лучіані знайшли примірник тижневика «Іль Мондо», розгорнутий на статті про розслідування фінансових операцій