Читати книгу - "Обережно, тригери"

— Красиво, правда? — промовила вона.

— Це aurora borealis, тобто полярне сяйво, — відповів я.

— Це міський феєрверк до Дня незалежності, любий, — сказала моя дружина.

Вона взяла мене за руку, і ми разом дивилися на феєрверк. Коли останні снопи феєрверку розтанули у хмарі золотих зірок, вона мовила:

— Я повернулася додому.

Я не відповів. Лише міцно тримав її за руку. Я покинув своє іглу, збудоване з книжок, і повернувся з нею до будинку, де ми жили, тішачись теплом, як кішка у липневу спеку.

Почувся далекий грім, і уночі, коли ми спали, пустився дощ, що повалив моє іглу з книжок, змиваючи слова з карти світу.

Серпнева історія

Того серпня лісові пожежі почалися рано. Всі бурі, які могли окропити цю землю, посунули на південь, не залишивши по собі й краплі дощу. Щодня ми бачили, як небом летіли гелікоптери, готові скинути вантаж озерної води на полум’я вдалині.

Пітер — австралієць, для якого я готую та прибираю і в чиєму будинку живу — сказав:

— В Австралії евкаліпти виживають завдяки пожежам. Деяке евкаліптове насіння проросте лише якщо лісом пройдеться вогонь і вичистить весь підлісок. Евкаліптам потрібна сильна спека.

— Це дивно, — відказав я. — Коли щось народжується з вогню.

— Та ні, — заперечив Пітер. — Це цілком нормально. А коли Земля була гарячішою, то це, мабуть, і зовсім нікого не дивувало.

— Важко уявити більшу спеку, ніж зараз.

Він пирхнув.

— Та яка це спека, — і розповів мені про температури, які переживав в Австралії, коли був молодим.

Наступного ранку по телебаченню повідомили, що людям в нашій місцевості рекомендується покинути домівки, оскільки ми перебуваємо в зоні з високим ризиком виникнення пожежі.

— Ото вже маячня, — мовив Пітер роздратовано. — Нічого нам не буде. Ми на підвищенні, оточені струмком.

Під час припливу струмок міг сягати чотирьох, а то й п’яти футів у глибину. Натомість зараз він був не більше фута — ну, може, двох.

Під вечір повітря сповнилося запахом горілої деревини, а по ТБ та радіо радили забиратися подалі, якщо тільки є змога. Ми всміхнулися навзаєм і взялися пити пиво, привітавши одне одного з тим, що ми розумно підійшли до складної ситуації, не вдалися до паніки і не втекли.

— Людство таке самовдоволене, — мовив я. — Всі ми. Люди. Ми бачимо, як печеться листя на деревах у спекотний серпневий день, і однак віримо, що нічого насправді не зміниться. Що наші імперії стоятимуть вічно.

— Ніщо не вічне, — відказав Пітер і долив собі пива.

А тоді розповів мені про свого австралійського друга, який спинив пожежу, що охопила сімейну ферму, поливаючи пивом маленькі вогники, як тільки вони з’являлись.

Пожежа спустилася до нас із долини, як кінець світу, і тут ми усвідомили, наскільки слабо нас може захистити струмок. Горіло навіть повітря.

Нарешті ми кинулися навтьоки — кашляючи від задушливого диму, бігли щодуху вниз схилом, аж доки не дісталися струмка, куди занурилися так, що лише голови стриміли над водою.

У стовпі полум’я ми побачили, як вони вилупилися з вогню, піднялися і злетіли. Вони нагадували мені птахів, які клювали палаючі руїни будинку на узвишші. Один із них захилив голову і переможно закричав. Я чув цей крик крізь тріск палаючого листя і крізь ревіння полум’я. Я почув крик фенікса і зрозумів — ніщо не вічне.

Сотня вогненних птахів здійнялася у небеса, коли вода в струмку почала закипати.

Вереснева історія

В моєї мами був перстень у формі лев’ячої голови. Ним вона творила дрібну магію — знаходила місце для стоянки, трохи пришвидшувала чергу в супермаркеті, робила так, щоб закохані за сусіднім столиком переставали сперечатися та віднаходили любов, і таке інше. А після смерті матері цей перстень перейшов до мене.

Першого разу він загубився у кафе. Здається, я нервово крутила його в руках, знімаючи і одягаючи назад на палець. Лиш вдома я усвідомила, що перстень кудись зник.

Я повернулась у кафе, але його ніде не було.

Через кілька днів перстень повернув таксист, який знайшов його на тротуарі біля кафе. Він розповів, що моя мама явилася йому у сні: дала мою адресу і поділилася власним рецептом старомодного чизкейка.

Другого разу я загубила перстень, коли перехилялася з моста, ліниво кидаючи соснові шишки в річку. Мені здавалось, ніби він тримався на пальці, та перстень злетів разом із шишкою. Я бачила, як він описав дугу і впав. Він влетів у темне рідке болото на краю річки з голосним «бульк» і зник.

Через тиждень я купила лосося у чоловіка, з яким познайомилася в пабі: я забрала рибину з переносного холодильника, який стояв у кузові старезного зеленого фургона. Риба призначалася для вечері з нагоди дня народження.

Коли я розрізала лосося, з нього випав лев’ячий перстень моєї мами.

Третього разу я загубила його, коли читала та приймала сонячні ванни в садку за будинком. Це було в серпні. Перстень лежав на рушнику біля мене разом із сонячними окулярами та лосьйоном для засмаги, коли великий птах (підозрюю, що то була сорока або галка, хоча я можу помилятись. Проте, я певна — то був хтось з воронових) підлетів, а тоді зринув, тримаючи в дзьобі мамин перстень.

Наступної ночі перстень повернуло незграбно оживлене опудало. Його нерухома фігура, яка з’явилася у світлі ліхтаря під задніми дверима, добряче мене налякала, але як тільки я забрала перстень з рукавичної руки, набитої соломою, опудало, похитуючись, попрямувало назад у пітьму.

— Деякі речі неможливо зберігати, — сказала я собі.

Наступного ранку я поклала перстень у бардачок свого старого автомобіля. Я повезла машину на автозвалище і задоволено спостерігала, як її зім’яли у металевий куб завбільшки зі старий телевізор, а тоді помістили у контейнер, який відправлявся до Румунії, де метал перероблять на щось корисне.

На початку вересня я зняла всі гроші зі свого банківського рахунка і переїхала до Бразилії, де влаштувалася на роботу веб-дизайнером під вигаданим ім’ям.

Про мамин перстень я більше не чула. Але інколи я виринаю з глибокого сну — з мене тече піт, а серце шалено калатає — і думаю, як мама збирається повернути мені його наступного разу.

Жовтнева історія

— Так приємно, — сказав я і потягнувся, щоб нарешті випрямитися.

Було не просто приємно, а надзвичайно приємно. Я так довго скнів у тій лампі. Аж думав, ніхто її вже більше не потре.

— Ти джин, — сказала дівчина, яка тримала у руці серветку