Читати книгу - "П'ята Саллі"

Даффі відповзла геть, знову спробувала вчинити напад, але Джинкс перехопила її, копнула та вкусила. Двері до кімнати розчахнулися й всередину прибігли троє чоловіків-санітарів. Один тримав гамівну сорочку. Чоловіки оточили Джинкс, й вона відпустила Даффі.

— Сюди, підходьте, падлюки! Я з вами всіма розберуся!

Від крові в роті її нудило, але зараз блювати не хотілося. Потрібно було не дозволити їм дістати себе.

Здоровенний санітар схопив її у ведмежий захват. Джинкс хотіла заїхати йому по яйцях, але він захистився ногою і тільки стиснув її сильніше.

— Ну ти й мегера, — засміявся він.

— Тримай, Тобі. Зараз причепуримо її в цю сорочечку.

— Господи, хутчіш!

Джинкс намагалася вчепитися в нього нігтями, але той крутився та ухилявся. Нарешті вони притиснули її до підлоги, зодягнувши в полотняну сорочку.

Чому вони зачинили її в дурці? Це такий, блядь, мерзотний трюк, запроторити її в божевільню, а тоді почати бійку. Вона добре знала, що до добра це не доведе.

— Думаю, треба повідомити доктора Еша. Це його довбана проблема.

Інший санітар кивнув.

— Він із ними надто лагідний, а розбиратися з цим лайном мусимо ми. Ти подивись, як вкусила мене. Ще сказ дістану.

Даффі підвелася з підлоги та сказала:

— Я нею займусь. І сама повідомлю кого треба. Тільки допоможіть мені відвести її в палату та прикувати до ліжка. Оскільки доктор наказав за жодних умов не давати їй «Торазину»[70], то хай ця сука декілька днів прохолодить свою сраку на самоті. У нас все під контролем. Не варто турбувати нашого дорогого доктора на вихідних.

— Ти скоро здохнеш, — огризнулася Джинкс. — Одного дня тобі доведеться мене випустити, я прийду до тебе та виріжу твоє серце.

Даффі зміряла її холодним поглядом, приховуючи свій гнів.

— Гарно граєш, Саллі. Та сьогодні трохи переграла. Ти можеш обманювати доктора Еша, але нас не обдуриш.

Вони напівтягнули-напівнесли Джинкс до кімнати та заштовхнули її в середину. Вона пручалася, доки санітари пристібали шкіряні браслети та манжети на ногах до ліжка. Вона горіла від люті.

— Ну і хуй із ним, — пхикнула вона. — Це все одно була не моя бійка. Якого хера я маю тут стирчати і терпіти цю погань? Марш назад, Деррі.

— Не я, — відповіла я. — Я не зношу, коли щось сковує мої рухи.

— Ну, я забираюся, — сказала Джинкс, — тому хай повертається наша чмошниця.

Я відчувала себе дещо винною, бо то аж ніяк не було провиною Саллі. Але краще вона, ніж я. Тому я просто дивилася, як Джинкс виходить геть. Тоді в мене з’явилося це дивне відчуття, ніби хтось інший стояв і спостерігав разом зі мною, хоча я знала, що таке неможливо, бо «слідопиткою» була я, і я знала всіх. Та це несуттєво, бо коли Саллі прийшла до тями й побачила, що її ноги та руки прикуті до ліжка, вона почала кричати, стогнати і борсатися в наручниках.

Тоді той голос знову з нею заговорив, м’який та дружній: «Заспокойся, Саллі. Ти заб’єшся, якщо будеш отак смикатися. Тобі потрібно набратися терпіння. Довірся докторові Ешу. Цілком довірся йому та познайомся з іншими. Я погоджуюся з ним, якщо не вжити негайних заходів, є велика небезпека для вас усіх».

Я подумала, що то божевільня так зводила з розуму нас обох. Але Саллі заспокоїлась і слухала його. А потім вона кивнула і просто спокійно вмостилася. Вона не опиратиметься. Не боротиметься. І, можливо, ті, хто це з нею зробили, повернуться та знімуть кайданки.

Вона намагалася відключити мозок, але це не спрацьовувало, тож вона почала думати про свого справжнього батька, поштаря Оскара, який зник після того, як помер її дідусь.

Саллі згадала обличчя, яке шукала. Вона так часто шукала його, коли гуляла вулицями, шукала ті сумні, ледь заплющені очі, через які Оскар скидався на сновиду, шукала плечі, згорблені від усіх тих років із поштовою сумкою (але в її снах він був Піщаним Чоловіком[71] і замість листів у його сумці був чарівний пісок, як вони завжди вдавали, коли він розповідав їй казочку на ніч). І вона почула його пустотливий сміх, ніби він хихотів сам до себе уві сні. Чи то він сміявся в її сні?

Саллі була впевнена, що його зникнення — то просто першоквітневий жарт, і одного дня він повернеться на їхню вулицю, підійде ззаду, затулить руками їй очі та скаже: «З Першим квітня, маленька Саллі». Або покаже пальцем кудись вбік та гукне: «Глянь, там качка! — і вона повернеться в той бік, а він радісно заспіває: — Надурив! Надурив! За пенні книжечку купив!» Він завжди жартував та грався словами, коли брав її з собою на свій поштовий обхід. «Глянь, там песик із двома хвостиками! — а тоді: — Перше квітня! Брехня всесвітня! Вчителю скажеш піти на дровітню!»

Сумні очі та усмішка, ось, що вона бачила, коли він будив її до школи. «Прокидайся, Спляча Красуне. Ти ж не хочеш засмутити свого вчителя».

Він завжди слідкував за часом для неї. Чому ж він побіг тоді на той поїзд і залишив її саму на станції? Він так заглибився у думки про те, щоб доправити пошту, що забув про неї? Саллі плакала, коли поліцейський знайшов її на платформі та відвів до відділку, щоб подзвонити матері, аби та приїхала й забрала її.

А одного дня вони з мамою повернулися до того ж відділку, щоб заповнити заяву про зникнення людини. Та як Оскар міг зникнути? Як він міг загубитися? Він же повинен був десь знайтися. Вона знала, Оскар давно загубився десь у себе в голові, коли вона бачила, що він після того, як будив її щоранку, сидів сам за ранковим столом, втупившись перед собою, ніби його очі зараз заплющаться. І коли вона вже була впевнена, що він зараз задрімає, Оскар вголос сміявся, пригладжував пальцем вусики та хитав головою, повторюючи: «Оскаре… Оскаре!» — ніби лаяв сам себе. А тоді його повіки знову сумно опускалися, ніби усвідомлював, де він та хто.

Пізніше вона замислювалася, про що він думав тими днями, до того, як загубив себе. Мріяв про море? Її мама якось сказала, що Оскар, скоріше за все, втік до моря, бо коли він був ще хлопчиком, то любив кораблі та був морським скаутом, а його батько до того був бравим моряком, та й він завжди говорив про те, щоб поїхати до моря. Але вони одружилися одразу після того, як Оксар закінчив школу, а мама кинула школу, і через півроку