Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

— Тоді звичайно можна. І забери Гейді з собою, бо вона знову почала чхати.

Це була правда, собака знову чхала.

— Будь здорова, — сказала Меррік, — чого ж ти чхаєш, манюня? Захворіла? — звернулася Меррік до собаки, яка продовжувала ластитися до жінки.

—Гейді чхає сьогодні весь день, — повідомила Еббі. — Ніколи не думала, що чхання може так дратувати.

— Мама вважає, що це через бабусині килими, — втрутився Піт.

— То навіщо ж ви її берете з собою у гості? — запитала Меррік.

— Вона не в гостях, вона тут живе.

— Гейді живе тут? у цьому будинку? — жахнулася Меррік.

— Так, — відповів Стім, — вона живе тут разом із нами.

— Ти тут живеш?

— Так. До речі, у Сема така ж біда, у нього також почалась алергія. Цілу ніч важко дихав.

Меррік подивилася на Еббі.

— Піте, відведи собаку на кухню, — сказала Еббі. — Так, вони переїхали до нас, щоб допомагати на старості, хіба це погано?

— Допомагати з чим?

— Ну, знаєш… ми не молодшаємо!

— Та я теж старію, однак не перетворюю свій будинок у гуртожиток!

— Кожному своє, — відказала Еббі.

— Так, почекайте! Ви від мене щось приховуєте? — вигукнула Меррік. — У когось із вас виявили якусь невиліковну хворобу?

— Ні, але після серцевого нападу Реда…

— У Реда був серцевий напад?

— Ти про це знаєш! Ти ж йому кошик із фруктами надіслала у лікарню!

— Справді, було щось таке, — відповіла жінка.

— Та і я вже не така жвава, — відповіла Еббі.

— Це просто смішно! — сказала Меррік. — Двоє людей стають трохи слабшими, і вся їхня рідня переїжджає до них? Ніколи нічого подібного не чула!

— Взагалі-то, — голосно промовив Денні, прокашлявшись, — Стім тут не назавжди.

— Слава Богу, — відказала Меррік.

— А я — назавжди.

Тітка подивилася на нього, очікуючи якогось продовження, тоді як усі інші опустили очі.

— Я тут залишуся, — знову наголосив Денні.

— Але ж… — хотів заперечити Стім.

— Хай Бог милує, навіщо взагалі комусь тут залишатися? — знову вигукнула Меррік. — І якщо вже ваші батьки такі старі — у що я зовсім не вірю, їм лише трохи за сімдесят — для цього існують будинки для людей похилого віку. Так усі роблять.

— Ми занадто самостійні для таких закладів, — повідомив голосно Ред.

— Самостійні? Дурня це все. Це егоїзм, Реде. От такі вперті люди, як ти, завжди стають тягарем для усієї родини.

— Мабуть Нора вже хвилюється, що вечеря холоне, — підвівся Стім і став посеред кімнати.

Усі здивовано зиркнули на нього.

— Я зрозуміла натяк, — нарешті відказала Меррік. — Приберіть цю набридливу тітку, яка каже стільки гіркої правди, — вона вже встала і, допивши алкоголь, швидко пішла до виходу. — Знаю-знаю, я все розумію.

Усі пішли слідом за нею.

— Тримай, — Меррік віддала свій порожній келих Еббі. — До речі, Денні, — звернулася вона до племінника, — у тебе вже має бути власне життя. Ти постійно все відкладаєш, повертаючись знову додому за найменшого приводу.

І вона пішла від них легкою ходою, радісно усвідомлюючи, що її слова зачепили всіх.

— Що вона хотіла цим сказати? — голосно запитав Денні.

— Любий, — сказала Еббі, — не звертай уваги, ти ж знаєш, яка вона.

— Терпіти не можу цю жінку!

Зазвичай Еббі не дозволяла так говорити, але зараз вона лише зітхнула і мовчки пішла на кухню.

Чоловіки пішли до їдальні і сіли за стіл. Усі мовчали, лише Ред буркнув собі під ніс, сідаючи на стілець: «Ох, це ж я». Вони сиділи у цілковитій тиші. За стіною лунали голоси дітей та дзенькіт посуду. Потім з’явилася Нора із запіканкою та Еббі із салатом.

— Бачили б ви, що привезла зі свого холодильника Меррік, — глузливо сказала Еббі. — Крапля купленого соусу, шматочок сиру брі, уже майже з’їдений. І що там ще, Норо? — звернулася вона до невістки.

— Холодна смажена відбивна, — відповіла Нора, ставлячи запіканку у центрі столу.

— Так-так, холодна відбивна. А ще китайський рис на виніс і один огірок у старому розсолі.

— Нам просто необхідно познайомити її з Г’ю, — сказав Денні.

— Г’ю? — здивувалась Еббі.

— Так, із Г’ю Аманди і його компанією «Без суду і слідства». Тітка зможе звертатися до нього перед кожною своєю поїздкою.

— Справді, вони створені одне для одного, — усміхнулась Еббі.

— Він розповів би їй, що існує їдальня для безпритульних, яка буде неймовірно рада забрати залишки з її холодильника, а він сам приїде до її будинку і викине все сміття.

Усі засміялися, навіть Нора.

— Ну все, все, годі! — сказав Ред, але сам продовжував сміятися.

— А чого всі сміються? — поцікавився Том.

Однак ніхто йому не відповів. Вони лише всміхнулися і захитали головами. Для дитини вони були дорослими, які жили у власному, незрозумілому світі.

Для того, щоб дістатися будиночку біля моря, Вітшенкам знадобилося п’ять машин. Взагалі, вони доїхали б і на меншій кількості авто, однак Ред наполягав на тому, що він поїде своїм пікапом.

Як ще вони зможуть привезти стільки необхідних речей, питав він, — плоти, дошки для серфінгу та іграшки, паперові летючі змії та великі тенти з металевим каркасом (коли ще не було комп’ютерів, до цього списку він також вносив Британську енциклопедію).

Тому Ред і Еббі їхали три години у пікапі, Денні разом із Сьюзан їхали машиною Аманди, повністю завантаженою харчами, Стім і Нора з дітьми їхали своїм авто, а Дженні із чоловіком та двома дітьми виїхали зі свого будинку раніше, без матері Г’ю, яка завжди у цей час відвідувала дочку у Каліфорнії.

Аманда із Г’ю та Елізою виїхали на день пізніше (у суботу зранку, а не у п’ятницю ввечері, бо Аманда не могла відпроситися з роботи). До того ж, вони зупинилися в іншому котеджі, оскільки Г’ю, за його ж словами, не міг жити в гармидері. Собак із собою не брали, усі вони залишилися у притулках.

Будинок, який щоліта винаймали Вітшенки, стояв на відносно безлюдній частині берегу Делавера і мав далеко не розкішний вигляд. Його стіни були оббиті вагонкою і пофарбовані у депресивний зелений колір, що нагадував гороховий суп. У дерев’яних дошках на підлозі було стільки скалок, що ніхто не наважувався ходити босоніж. Кухня була побудована ще у далеких 40-х роках. Однак для родини цього всього було більш ніж достатньо, їм такий будинок був ближчим за духом, ніж великі маєтки з венеціанськими вікнами далі на березі. А Реду випадала чудова нагода щось відремонтувати, адже він ніколи не міг спокійно відпочивати. Ще до того як Нора й Еббі встигли розібрати пакунки з їжею, він склав список того, що необхідно негайно полагодити.

— Подивіться на ці дверцята! Та вони ж на ниточках висять! — і Ред разом із Г’ю Дженні швидко попрямував до машини по свої інструменти.

— Дивіться, сусіди приїхали, — озвалася Дженні.

Сусідній будинок був таким же непритензійним, як і їхній, і люди, про яких сказала Дженні,