Читати книгу - "№1"

усіх нор повилазили нащадки найгірших людей — тих, хто вижив, хто вберігся, хто вчасно змовчав, хто хитро перечекав, хто захотів стати ґвинтиком. Поміщені у зміщену шкалу добра і зла, люди ніби втомилися бути атлантами, що тримають висоту. Заохочувалося спрощення, а найпідступніші речі — речі найпростіші. Переходячи в нову епоху, кожна людина принесла свою жертву, хтось малу, хтось велику. І це жертвоприношення перетворилося на алібі. Можна було звільнити себе від гніту добропорядності. Хтось пручався цьому оприблизненню, але більшість радо перестрибувала на щаблі нижче.

Іруся це відчувала, бо й сама не могла протистояти навалі подачок. Дрібні бажання стали доступними й дешевими. Це створило ілюзію загального добра і піклування. Універмаг переміг внутрішнє відчуття окупації. Мало хто пручався. Почалися будні в країні притишених людей, які залюбки компромісили з усіх питань. Душевні вирви, які ще вчора тривожили, поволі заростали зеленню. Над головою була та сама блакить, навесні пташки співали тими самими трелями, вирощений біля хати кріп мав той самий смак. Життя не переможне, якщо за нього не боротись.

Навколо мене жило тихе містечко М.

— Жити треба тихо, — вважали його мешканці.

Цемзавод мовчки викидав в атмосферу сизі клуби диму, вони курилися з гігантських викидних труб, а потім осідали на малину, ожину і вишні. Ця індустріальна необхідність чимось нагадує позаматкову вагітність. У містечку жили викидні. Вони кашляли, пчихали, передчасно помирали від лімфом, папілом і бронхіальної астми, але любили своє сіре життя, припорошене відходами від виробництва цементу. Вцементований у дійсність, ніхто не мав шансу вирватися з плекання своїх еґоїзмів.

Я тим часом читав книги про королівські абатства, полювання з гончими собаками, інавгурації, вінчання голубокровних — і мене переносило кудись далеко звідси, за тридев’ять земель, де живуть щасливі люди, які мали все. Без жодного ерзацу. Все там було занадто красивим, аби бути правдою, тому під ранок теж припадало цементом.

Місто продукувало мораль у первозданному її вигляді. Кількість таємних вірян дорівнювала кількості відвертої швалі, і це були ті самі люди. Хто не жив у периферійному містечку на зламі епох, той ніколи не зрозуміє генеалогії правил. Вони народжувалися зі страху і ліні. Страху не втрапити у правильну колію і ліні зійти з неї згодом. Віра автоматично породжувала нетерпимість. Такої кількості нетерпимих високоморальних людей більше ніде я не стрічав. Навколо мене розгорталося справжнісіньке повстання черні проти аристократичних цінностей. Люди, як навіжені, вдарились у фамільярність і безцеремонність. Вирвавшись із попередньої клітки ескапізму, тепер усі почали жити життям один одного. Всім було діло до того, хто з ким спить, хто які шорти носить, хто куди учащає, хто чим підсипає кабачки. Зник приватний простір таємниць. Мораль, ця дешева повія, ладна лягти під кожного сильнішого за себе, стала жорстоким і всюдисущим імперативом. Люди ніби дорвалися до чогось забороненого. Раніше їх розпинало саме життя — а тепер вони самі, як справжні реваншисти, починали розпинати кожного, хто відхилявся від норми. Якщо немає чистоплотності, то звідки могла взятися глибина? У пошуках морального дна його дослідники опускалися глибше й глибше. У місті почали вивергатися немислимі історії, які міг написати лише безумець. Усе це дуже відповідало загальному настроєві часу — у відеоклубах крутилися або бойовики, або порнуха.

Я відчував себе динамітом. Усяка релігія є справою черні — так було в усі віки. І чернь лізла буквально з усіх усюд. Я раніше цього не помічав, бо бігав за метеликами-махаонами. А тепер треба було спиртом протирати руки після кожного дотику до декого з місцевих патріотів і парафіян. Ними чомусь виявлялися одіозні постаті, які чудово проявили себе в попередні часи на ниві служіння режимові. Настав їхній зоряний час, час прицільного стріляння по людях. Добрі люди ніколи не говорять правди, бо бояться нею образити, тому вони замовкли. Нова реальність стала грою старих людей. Злостивість стала сестрою-близнючкою побожності. Від відкриття храмів добра більше не ставало, радше навпаки. І це направду феномен — чому віра перетворюється на знаряддя тортур. Ніби велетенський механік повідкривав усі шлюзи, і шугонула вода, яка так довго чекала своєї повені. Люди прекрасні, коли не намагаються бути хорошими. Всі ці зусилля лише псують онтологічну красу. Але ніхто цього не розумів. Священики брали свою таксу навіть у найбідніших, а найбідніші хотіли платити таксу, щиро хотіли. Репресовані стали повторно репресованими, бо виявилися не готовими жити в країні, за яку страждали і якою марили. Вишиванка для молоді стала таким же заюзаним символом, як пляшка, косячок, блатний матюк. Сакральність з останніх сил боролася за своє право на життя в цьому перекособоченому світі, а тому вдавалася до хитрощів. Вона прилипала до найбільш пересічних особин, намагаючись зайти в кожну хату. І сумно все це було, бо рупором правильних речей ставали люди, які взагалі нічого собою не представляли, ну зовсім нічого, повне зеро.

Для мене 90-ті роки — це роки декадансу, темні роки, в яких гасли світлі надії. Люди масово покидали свою землю, вони ніби вироджувалися. Бур’ян став титульним репрезентантом флори. Моє тополине містечко облисіло. Зникали магазини, на місці їхніх вітрин з’являлися величезні полотнища фанери. Клумби засихали, старі хати вростали в чорнозем, недобитки місцевої аматорської культури перейшли в глибоке підпілля. Накопичена енергія розпачу і дезорієнтації мусіла кудись вивільнятися, і люди впритул дізналися про такі новоутвори, як рекет, групове зґвалтування, безпробудний алкоголізм, ширка, нюхачі клею, заробітчанство.

Мене вперше в житті побили, коли я ввечері вертався з музичної школи, і я навіть не встиг застосувати свої спринтерські дані. Просто підійшов старший від мене, обличчя не розгледиш, тому що жоден ліхтар не світився в ті часи. Заїхав мені в морду і пішов собі, сміючись. Хоч би сказав, за що, тлумок. Ті роки я згадую, як життя під постійно навислою хмарою. Вона нікуди не зникала, ніякий вітер прогресу її не проганяв, вона тяжіла й тяжіла, роблячи тяжчими навіть кроки. Життя стало дорівнювати небезпеці. Заголовком містечка став базар. Головне місце, звідки витікали всі струмочки життя. Там перетинались усі з усіма, з нього всі жили, без нього не вижив би ніхто. У мене закріпилося дивне, тремтливе ставлення до базарів — місць перетину людських потреб. Я впізнавав у ньому прочитане у книжках про середньовіччя, про тогочасні міста, де куплялось і продавалось геть усе і геть усюди. Торговища були основним призначенням міст — і тому я дещо зрадів, коли відчув реінкарнацію мого улюбленого середньовіччя в себе під носом. Базар — джерело життя, гарант побуту. Люди перетворювали себе на базар.

Жити