Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Тягніть його сюди. Ви – золото! – вигукнув Клерфе. – А що у вас буде перекусити?

– Мені хочеться такої ковбаси, – Ліліан показала на вечерю портьє.

– Я віддам вам свою, мадам. У буфеті її скільки завгодно.

– Принесіть ковбасу з буфету, – сказав Клерфе. – І ще шматок чорного хліба і шматок брі.

– І пляшку пива, – додала Ліліан.

– А шампанського не хочете, мадам?

Обличчя портьє спохмурніло: він подумав про те, що його чайові змаліють.

– У будь-якому разі принесіть пляшку «Дом Периньон», – сказав Клерфе, – хоч би для мене одного. Я хочу сьогодні якось відсвяткувати.

– Що саме?

– Вибух почуттів. – Клерфе зайняв місце портьє. – Ідіть! Я за вас почергую.

– А ти вмієш користуватися цією штукою? – запитала Ліліан, показуючи на дошку чергового.

– Звичайно. Навчився під час війни.

Вона сперлася ліктем на стіл.

– Ти багатьох речей навчився на війні, правда?

– Більшість. Адже майже завжди є якась війна.

Клерфе занотував замовлення пляшки мінеральної води й побажання якогось мандрівника, щоб його розбудили о шостій ранку. Здивованому лисому чоловікові подав ключ до 12-го покою, а двом молодим англійкам ключі до номерів 24 і 25. З вулиці увійшов якийсь добряче захмелений чоловік і хотів довідатися, чи Ліліан вільна та скільки коштує.

– Тисячу доларів, – сказав Клерфе.

– Ти хіба здурів, стільки не коштує жодна жінка, – відказав пияк і зник серед ночі та плюскоту води на набережній.

Портьє приніс пляшки і ковбасу й заявив, що, якщо вони ще щось потребуватимуть, він готовий знову податися до «Тур д’Аржан» або в «Лаперуз». У нього, мовляв, є ровер.

– Завтра, – сказав Клерфе. – У вас знайдеться вільна кімната?

Портьє подивився на нього як на божевільного.

– Але ж у мадам є кімната.

– Мадам заміжня. Вона – моя дружина, – сказав Клерфе, черговий раз шокуючи портьє, бо він уже перестав розуміти, навіщо ж тоді знадобився «Дом Периньон».

– Шостий номер вільний, – сказав він. – Якраз поруч із мадам.

– Добре. Віднесіть усе туди.

Портьє відніс закупи і, побачивши чайові, заявив, що, коли треба, він готовий хоч усю ніч роз’їжджати на ровері, виконуючи доручення месьє. Клерфе дав йому картку паперу, де було записано, що він має купити та покласти вранці перед його дверима зубну щітку, шматок мила й таке інше. Портьє пообіцяв усе виконати й пішов. Потім він ще раз повернувся – приніс лід – і нарешті зник остаточно.

– Я подумав, що ніколи більше не побачу тебе, якщо залишу сьогодні увечері сам, – сказав Клерфе.

Ліліан сіла на підвіконня.

– Я про це думаю щоночі.

– Про що?

– Що ніколи вже цього всього не побачу.

Він відчув гострий біль. Її ніжний профіль вирізнявся на тлі ночі за вікном. Вона раптом здалася йому жахливо самотньою, саме самотньою, а не покинутою.

– Я кохаю тебе, – мовив він. – Не знаю, потребуєш ти цього чи ні, але я кажу правду. – Вона не відповіла. – Ти ж розумієш, я говорю так не через нинішній вечір, – продовжував він, сам не усвідомлюючи, що бреше. – Забудь сьогоднішній вечір. Це вийшло випадково, я вчинив безглуздо, я геть заплутався. Нізащо у світі я не хотів би тебе ранити.

Вона ще трохи помовчала.

– Мені здається, що в певному сенсі мене неможливо поранити, – промовила вона в задумі. – Я щиро так вважаю. Можливо, це компенсація за щось інше.

Клерфе не знав, що сказати. Він розумів, що вона має на увазі, але волів думати, що все якраз навпаки.

– Уночі твоя шкіра світиться, як мушля зсередини, – сказав Клерфе. – Вона не поглинає світло, вона відбиває його. Ти дійсно питимеш пиво?

– Так. І ще дай мені трохи цієї ліонської ковбаси. З хлібом. Тебе це не дуже шокує?

– Мене ніщо не шокує. У мене таке відчуття, ніби я завжди чекав цієї ночі. Весь той світ, який тягнеться позаду конторки портьє, що просмерділа часником, загинув. Тільки ми одні встигли врятуватися.

– Хіба ми встигли?

– Так. Чуєш, як тихо стало навкруги?

– Це ти став тихим, – відповіла вона. – Тому що домігся свого.

– Хіба я домігся? Мені здається, я потрапив до якогось салону моди.

– Ах, мої мовчазні друзі! – Ліліан подивилася на сукні, розвішені по кімнаті. – Ночами вони мені розповідали про казкові бали й карнавали. Але сьогодні вони мені вже не потрібні. Може, зібрати їх і повісити в шафу?

– Нехай залишаться. Що вони тобі розповідали?

– Багато чого. Іноді навіть про море. Я ж бо не бачила моря.

– Ми поїдемо до моря, – сказав Клерфе. Він передав їй холодну склянку з пивом. – За кілька днів. Мені треба на Сицилію. Там будуть перегони. Але в мене немає шансів перемогти. Їдь зі мною.

– А ти завжди хочеш бути переможцем?

– Іноді це дуже доречно. Ідеалісти вміють знаходити застосування грошам.

Ліліан розсміялася.

– Я розповім це дядькові Ґастону.

Клерфе уважно дивився на сукню з тонкої сріблястої парчі, що висіла в узголів’ї ліжка.

– Ця сукня якраз для Палермо, – мовив він.

– Я вдягала її вчора пізно вночі.

– Де?

– Тут.

– Сама?

– Сама, якщо ти хочеш знати. Я веселилася з Сен-Шапель, пляшкою вина, Сеною і місяцем.

– Більше ти не будеш сама.

– Я й не була настільки сама, як ти думаєш.

– Знаю, – сказав Клерфе. – Я кажу, що кохаю тебе, так ніби ти маєш бути мені вдячна. Але я так не думаю. Просто я так примітивно висловлююсь, бо то для мене таке незвичайне.

– Ти не висловлюєшся примітивно.

– Кожен чоловік це робить, коли не бреше.

– Ходи, – сказала Ліліан. – Відкрий пляшку «Дом Периньон». З хлібом, ковбасою і пивом ти здаєшся мені надто невпевненим, загальним і дуже легко скочуєшся до філософування. Що ти так нюхаєш? Чим я пахну?

– Часником, місяцем і брехнею, яку я ніяк не можу розпізнати.

– Ну й слава Богу. Вернімося на землю і вже тримаймося її. Людина так легко від неї відривається, коли є повня. А мрії нічого не важать.

11

Десь співала канарка. Клерфе почув її крізь сон. Прокинувшись, він роззирнувся. Хвильку не міг зрозуміти, де знаходиться. Сонячні відблиски від білих хмар і річки танцювали на стелі, кімната здавалася перекинутою догори дригом. Стелю обрамляв ясно-зелений сатиновий фриз. Двері до лазнички й вікно в ній були відчинені, і Клерфе побачив клітку канарки, що висіла у вікні навпроти по той бік двору. У глибині за столом сиділа жінка з потужним бюстом і жовтим волоссям, наскільки Клерфе міг розгледіти, перед нею стояв не сніданок, а обід і півпляшка