Читати книгу - "Леді Африка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Блікі, любий, ти там і був саме для того, щоб виманити в нього гроші.
— Звичайно, але якщо чесно... Якщо зовсім-зовсім чесно, — він усміхнувся, — ці слони існують. Я бачив їх на фотографіях, убитими. І клієнт також бачив, але від тривалих блукань усяке може з людиною статися. Він ненавидів мене дедалі дужче; йому вже почало ввижатися, що я хочу вбити його, сонного. Одного дня він просто не витримав і припинив пошуки.
— І цілий місяць котові під хвіст? — вигукнула Кокі. — Ці люди щодалі поводяться все безглуздіше.
— Так, але водночас і стають дедалі багатшими, ось у чім річ. Гроші змушують думати, що все можна купити. З нами були п’ятдесят носіїв. Їм також потрібно було щось заплатити, і я вже почав думати, що той чоловік зовсім з глузду з’їхав і може відмовитися від розрахунку, коли настане час.
Він похитав головою.
— У всякому разі, коли ми поверталися назад, то помітили дещо дивне. На краю озера спав самотній слон, його голова лежала на величезному мурашнику, й він хропів, як скажений.
— Привид чотирибивневого, — здогадалася я.
— Навіть ще більше диво.
Блікс усміхнувся, і усмішка здалася мені надзвичайно привабливою.
— Трибивневий — єдиний у світі, наскільки мені відомо. Його лівий бивень роздвоївся, тобто з однієї заглибини, з одного кореня виткнулося два нарости. Це було щось дивовижне.
— Напевно, той чоловік був у захваті.
— Клієнт? Можна було б припустити, але ні. «Він покалічений» — сказав цей упертюх. Звісно ж, покалічений... можливо, якесь спадкове каліцтво. Але клієнтові було настільки гидко, що навіть не схотів того слона фотографувати.
— Ти жартуєш, — сказала Кокі.
— Ні. Саме так і було.
Він клацнув пальцями по своєму келиху, підвереджуючи цим власну думку.
— Вони жадають чогось надзвичайно дикого, але справжня природа жахає їх. Вона дуже непередбачувана.
— Що ж, сподіваюся, ти отримав платню, — сказала Кокі.
— Ще трохи й не отримав би, — засміявся він. — Але коли ми поверталися до міста, то не знати як заблукали, і в нас було обмаль води.
— Оце так, — розсміялася Кокі, — ти вмієш розповідати дивовижні історії, любий.
— Справді? Тоді я можу продовжити та розповісти ще безліч. Він багатозначно на неї глянув, і з того, як зустрілися їхні погляди, я зрозуміла: якщо вони досі не коханці, то незабаром ними стануть.
— Піду освіжуся, — сказала я.
— Пришли нам офіціанта, гаразд? Не хочу тут пересохнути.
— Доктор Тарві вислав новий рецепт? — спитала я. — Чи повторите старий?
— Ха, а вона мені подобається, — сказав Блікс. — Перспективна.
Я збиралася повернутися до «Істлі» непоміченою, але майже біля виходу побачила Джока, який прямував до мене зі скляним поглядом.
— Що ти робиш, Берил? — гаркнув він. — Я тебе скрізь шукаю.
— Я просто вийшла подихати свіжим повітрям. Що в цьому такого?
— Ми зараз у місті. Який, по-твоєму, в мене вигляд, коли я сиджу сам і чекаю, поки ти не знати де тиняєшся?
Він боляче схопив мене за руку.
— Я не зробила нічого поганого. Зрештою, це мій день.
Я спробувала вирватись, але помітила, що дехто з цікавістю на нас поглядає. Це додало мені хоробрості. Увага сторонніх, напевне, змусить його поступитися.
— Тихше, — попередив він. Але я вирішила, що з мене досить. Коли він знову потягнувся до моєї руки, я вирвалась і майже налетіла на Боя Лонга. Я його навіть не помітила.
Він швидко глянув на мене та на Джока, оцінюючи ситуацію, і поцікавився:
— У вас тут усе гаразд?
— Все чудово, чи не так, Берил? — звернувся до мене Джок.
Я ніколи його не кохала, це правда, але тепер навіть не могла пригадати, коли він мені подобався. Я була повністю виснажена фізично й морально.
— Іди спати.
Він пожирав мене поглядом. Напевне, був здивований моїм спротивом.
— Ти чув, що вона сказала, — мовив Бой. — Час по домівках.
— Це тебе не обходить.
Квадратна щелепа Джока смикнулася вбік. Рот перетворився на вузьку лінію.
— Твоя дружина на мене працює, тож, думаю, обходить.
Я була впевнена, що Джок на нього кинеться. Він був набагато вищий і міцніший, міг би впоратися з Боєм однією рукою, але щось усередині в нього клацнуло, й він передумав.
— Будь обережна, Берил, — крижаним тоном промовив він, не відвертаючи погляду від обличчя Боя. По тому розвернувся та пішов геть.
— Чудово, — сказав Бой, коли Джок пішов.
Я відчула неспокій у його голосі.
— Дякую, що заступився. Не хочеш випити? Мені б не завадило.
Ми пішли до бару по пляшку й келихи, а потім вийшли з ними на одну з нижніх веранд. За рогом рельєфної рожевої стіни я розгледіла майданчик для гри в крокет, де яскраво розфарбовані ключки лежали в траві, а кулі чекали на чийсь блискучий удар. Носії та коридорні в білих рукавичках сновигали туди-сюди з головних дверей і назад, але нас майже цілком укривала тінь.
— Ніколи не думала, що вийду заміж, — сказала я Бою, коли він налив кожному.
Віскі заспокійливо хлюпалося в невисоких келихах.
— Мені було б набагато краще самій.
— Ти не мусиш мені нічого пояснювати.
— У всякому разі не впевнена, що змогла б це зробити.
Поки ми кілька хвилин сиділи в тиші, я дивилася на його обличчя та руки. У напівтемряві вони здавалися сіруватими й плямистими від тіней, ласкавими з вигляду. Його сережка була єдиною світлою цяткою, мовби перехоплювала промінь з якогось іншого місця або часу.
— Я більше не намагаюся зрозуміти людей, — сказав він. — У коней та овець набагато більше цього клятого глузду.
Я кивнула. Завжди думала так само.
— Вважаєш мене зовсім дурною через те, що обрала цей шлях? Стати тренером, я маю на увазі...
Він похитав головою.
— Ти намагаєшся вдавати невразливу, і це має сенс. Жінці завжди доводиться працювати вдвічі більше заради кожної дрібниці. Не впевнений, що зміг би так само.
Він підпалив цигарку та затягнувся, її кінчик спалахнув червоним у темряві. Бой випустив дим та глянув на мене:
— Насправді, я думаю, що ти доволі хоробра.
Хоробра? Сподіваюся, так. Я поглянула на нього, на грубі браслети зі слонового бивня, на кістяний підвісок, що звисав із
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Леді Африка», після закриття браузера.