Читати книгу - "Сіль для моря, або Білий Кит"

«— Іноді мені здається, що я — сонце.

— Тому, що теж можеш зігріти?

— Тому, що скоро закочуся за горизонт».

Це були зовсім не старечі нісенітниці. Це була правда. Аня знала, все знала і нічого не говорила.

— Люба, я розумію, це важко, — медсестра співчутливо схилила голову набік. — Аня померла сьогодні.

Ліза опустилася на землю. В очах блищали сльози. Ось одна прокреслила мокру доріжку на щоці, за нею друга, третя. Ліза плакала і вперше відчувала, що ці сльози були справжніми. Правильними. Адже тепер вона не зможе нічого сказати Ані, не зможе попрощатися… Так нечесно, нечесно!

— Чому? — схлипуючи, Ліза підвела голову. — Чому саме сьогодні?

— Поплач, поплач, люба. Стане легше. Нам усім дуже важко. Анічка була такою світлою людиною… Але це треба прийняти. Зараз вона там, де не відчуває болю. Їй добре і легко, ти повинна в це повірити, — Олена присіла коло неї і гладила по голові. — Стривай, — вона уважно розглядала обличчя дівчини. — Веснянки, світле волосся. Ти — Ліза?

Дівчина звернула до медсестри заплакане обличчя.

— Звідки ви знаєте?

— Від Ані, — усміхнулася медсестра. — Вона розповідала про тебе. Вона була така світла людина, справжнє сонечко.

Голос Олени дзюрчав, немов струмочок. Ліза стискала поділ сарафана у спітнілих долонях, а сама згадувала Аню. Її смішні капелюхи, якими вона то закривалася від сонця, то навпаки — піднімала криси і наче купалася в теплих променях. Її очі, голос, її впевненість у собі, її віру. Чому цього не вистачило? Чому цього не було задосить? Дівчина схлипнула, крізь спогади проривався Оленчин голос.

— Аня у нас пробула майже півроку. Така молода ще — лише сорок п’ять. Їй би ще жити і жити! Коли її привезли, нам усім здалося, що це жарт — ця світла жінка не могла бути хворою. Вона усміхалася, раділа кожному дню і що не день просилася на море. Наші хлопці кілька разів на тиждень відвозили її до Тридиву, а звідтам спускали на руках. Вона сама обрала собі це безлюдне місце: тільки море, пляж, кілька старих катерів… Вона завжди просила залишити її з морем наодинці, ми йшли собі, а потім ввечері повертали її до палати. В останній місяць прогулянки почастішали, вона ніби відчувала, що їй недовго залишилося, і весь вільний час хотіла бути на березі. Навіть хитрувала, — жінка похитала головою. — Погоджувалася поїсти й прийняти ліки тільки після прогулянки. Ті прогулянки і справді були для неї дуже важливі. Хоча Аня народилася в місті, де не було моря.

Ліза машинально кивнула. В її місті теж не було моря.

— Скажіть, від чого вона… Ну? — Ліза зніяковіла. Вона не могла вимовити це слово. Але Олена зрозуміла її і без слів.

— Рак.

Рак… Дівчина повторила про себе ще раз і ще раз. Шкіра на руках і ногах миттєво вкрилася сиротами.

— І що — зовсім нічого не можна було зробити?

— Ні, люба моя, — медсестра похитала головою. — На останній стадії — ні. Я розумію, це страшно. У нас тут пацієнти жартують — мовляв, все можна вирізати, і хвороба відступить. Анічка спочатку не розуміла цих жартів і усміхалася, але потім… Вона знала, що їде не в санаторій. Спеціально приїхала сюди. Ну, щоб тут уже, — Олена затнулася. — Весь час говорила, як у нас добре — зовсім не схоже на лікарні, ну і море поряд, на відстані руки.

— А родичі? Діти?

— Про що ти, люба? — Олена видавалася здивованою. — Не було нікого в Анічки. Казала, що батьків давно немає, а з сім’єю не склалося. Плакала часто, коли бачила, як дітки сюди приходять до інших пацієнтів… У неї самої дітей не могло бути. Так буває. Шкода, дуже шкода, коли такі люди йдуть. Зате зараз їй не боляче.

— Їй було боляче?

Ліза здригнулася. Аня іноді кривилась під час розмови, а на лобі залягали зморшки, але ніколи не скаржилася.

— Не те слово, люба. Якби сама не бачила, як вона стогне в подушку, ніколи б не сказала. Аня вміла ховати біль в собі до останнього. І, врешті-решт, його накопичилося надто багато для неї однієї, — жінка поклала руку на плече дівчини. — Анічка наче знала, що ти прийдеш. Залишила тобі конверта. Так і написала на ньому: «Для Лізи». Ми його знайшли, коли вона вже…

— Дайте! Будь ласка, дайте мені його!

— Зажди трохи, люба. Він у мене в кабінеті. Постій тут, усередину тобі краще не заходити.

Медсестра вийшла з пухким білим конвертом.

— Тримай. І ось іще, — засунула вона в кишеню Лізі пару шоколадних цукерок. — З’їж і скажи: упокій, Господи, душу покійної раби Твоєї, новопреставленої Анни. Запам’ятала?

— Я не зможу…

— Треба, дівчинко моя, треба пом’янути. Ти ж любила Аню?

Ліза кивнула.

— Тоді з’їж і обов’язково скажи: упокій, Господи, душу покійної раби Твоєї, новопреставленої Анни. — Олена присіла коло Лізи навпочіпки й уважно подивилася їй в очі. Навіть крізь сльози було видно, що в неї маленька родимка на правій щоці.

— Обіцяєш? — Вона дістала з кишені упаковку серветок, витягла одну й почала витирати дівчині куточки очей. Дбайливо. Як море.

— Обіцяю, — Ліза кивнула і скривилася: після сліз повіки трохи пощипувало.

— Ну і розумничка. — Олена зім’яла серветку й опустила її до кишені. Жінка підвелася, поправила ланцюжок з окулярами на грудях і підштовхнула Лізу до виходу. — Все, люба, давай, а я ворота зачиню. Біжи. Хай тебе Бог береже!

Дівчина поверталася до Тридиву на ватяних ногах. Хоспіс залишився позаду разом із Оленою й спогадами про Аню. Її всі любили, її всі пам’ятали. А коли й вони помруть, хто пам’ятатиме про Аню? Ліза схлипнула, але враз зціпила зуби — досить плакати. Своє вона вже виплакала. Аня б точно не хотіла, щоб вона плакала.

Конверт обпікав пальці, цукерки відтягували кишеню. Дів­чина витягла їх і поклала на долоню. Шоколадні, у блискучій зеленій обгортці. Чомусь до горла підступив клубок, і Ліза зрозуміла, що більше ніколи не їстиме шоколад. Може, просто викинути їх у море?

«Обіцяєш?»

Дівчина здригнулася й засунула цукерки назад.

Чому? Чому саме сьогодні? Чому знову так боляче? А якщо­­ після листа буде гірше? Ні! Вона зробить те, що повинна ­зробити, і Аня сама все їй розкаже. Адже після смерті всі зустрічаються!

Дівчина спустилася до пляжу і залізла у свій улюблений катер. Вона переклала цукерки і конверт у наплічник. Витягла телефон і зітхнула. Пів на першу. Ще трохи…

— Прощавай, мій любий FANTOMе, може, я колись ще тебе побачу. Або й залишуся тут із тобою назавжди. Вічним капітаном. — Дівчина провела рукою по перилах, вийшла на борт, і їй перехопило подих. На березі, біля самих хвиль хтось стояв. Аня? Ліза мало не впала. Вона міцно схопилася за поручні, але цієї миті постать обернулася. Це була не Аня. І не могла бути. Аня померла. А це був чоловік. Високий, чорнявий, худий. У білій сорочці та штанях на пляжі він