Читати книгу - "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"

Але, мушу визнати, є ситуації, у яких більшість людей опиниться в дупі. І бувають моменти, коли справді виявляється, що ви більшою мірою праві, ніж інші.

Це просто реальність: якщо вам здається, що ви протистоїте цілому світові, можливо, ви просто протистоїте самому собі.

Розділ 7

Поразка — це рух уперед

Мені пощастило. Кажу це абсолютно серйозно.

Я закінчив коледж 2007 року, якраз напередодні світової фінансової кризи, і вийшов на ринок праці в найгірші за вісімдесят років часи.

Приблизно в той самий час я виявив, що одна зі співмешканок, яка винаймала кімнату в одній квартирі зі мною, не платила за житло вже три місяці. Коли я поставив перед нею питання руба, вона розридалася, а потім зникла. Я разом із другим співмешканцем мусив покрити її борг. Прощавайте, заощадження. Наступні шість місяців я прожив на шиї у свого друга, перебиваючись з одного дивного підзаробітку на інший, намагаючись якомога менше залазити в борги й шукаючи «справжню роботу».

Я кажу, що мені пощастило, бо мої перші кроки в дорослому світі одразу були поразкою. Я починав із відчаю. Найчастіше саме такого люди бояться пізніше, коли стають зрілими, коли починають новий бізнес-проект, змінюють роботу або покидають ту, яку встигли зненавидіти. А я пережив це одразу з порога. Моє становище надалі могло тільки покращуватися.

Тому таки-так, пощастило. Якщо спиш на смердючому матраці, мусиш рахувати копійки, аби визначити, чи зможеш дозволити собі похід у «Макдональдс» цього тижня. Якщо надсилаєш резюме на двадцять адрес і не отримуєш жодного слова у відповідь, тоді ідея почати вести блог і відкрити дурнуватий бізнес в інтернеті не здається, такою вже божевільною. Якби всі мої проекти провалилися, якби жодного мого посту не прочитали, то я опинився б точнісінько в тій самій дупі, з якої починав. То чому б не спробувати?

Поразка — поняття умовне. Якби я обрав собі стратегію стати анархо-комуніетичним революціонером, то повна нездатність заробити хоч щось у 2007–2008 роках перетворилася б на космічний успіх. Але оскільки моя стратегія полягала, як і для більшості людей, у тому, щоб знайти першу серйозну роботу й сплатити деякі рахунки, то свою ситуацію я сприймав як гнітючу поразку.

Я виріс у заможній родині. Гроші ніколи не були для нас проблемою. Навпаки, я зростав в умовах, за яких гроші використовували, аби уникнути проблем. І знову — мені пощастило, бо змалку я зрозумів, що заробляння грошей саме по собі — це не та стратегія, яку я хочу обрати в житті. Можна мати купу грошей і бути нещасним, а можна бідувати, але жити щасливо. То для чого використовувати гроші як мірило самооцінки?

Я обрав собі іншу цінність. Свободу, автономність. Завжди мріяв стати незалежним підприємцем, бо ненавидів, коли мені вказували, що робити. Я хотів усе рухати по-своєму. Мене приваблювала ідея працювати в інтернеті, бо це можна робити, перебуваючи будь-де і будь-коли.

Я поставив собі просте запитання: «Що краще — заробляти грубі гроші на роботі, яку я ненавиджу, чи погратися в інтернет-підприємця й трохи побути на мілині?». І негайно й без сумнівів відповів: «Другий варіант». Тоді я запитав себе ще й таке: «А якщо я спробую, мені не вдасться, і через кілька років доведеться шукати роботу, то чи втрачу я щось?». Відповідь була: «Ні». З двадцятидворічного парубка без копійки за душею й без досвіду роботи я перетворюся на двадцятип’ятирічного парубка без копійки за душею й без досвіду роботи. Але кому яке буде діло?

Коли я обрав таку цінність, то поразкою для мене стало не розробляти власні проекти — а не безгрошів’я, не сидіння на шиї у друга й родини (а наступні два роки я переважно саме так і жив), не порожнє резюме.

Парадокс успіху/поразки

Якось уже немолодий Пабло Пікассо сидів у кав’ярні в Іспанії й калякав собі щось на використаній серветці. Він не переймався тим, що робить, просто малював якусь річ, яка в ту мить привернула його увагу. Так хлопчаки малюють пеніси на стінах туалету — тільки то був Пікассо, тому його настінні пеніси більше нагадували кубістські/імпресіоністські штуки, які спліталися поверх невиразних відбитків від кави. А неподалік сиділа жінка, яка спостерігала за художником із захватом. Невдовзі той допив каву і встав, зім’явши серветку, щоб викинути.

Жінка зупинила його. «Зачекайте, — звернулася вона до художника. — Можна мені забрати серветку, на якій ви щойно малювали? Я заплачу».

«Звісно, — відповів Пікассо. — Двадцять тисяч доларів».

Жінка сахнулася, так ніби художник щойно пожбурив у неї цеглиною. «Що?! Та ви ж дві хвилини витратили на цей малюнок!».

«Ні, пані, — відказав Пікассо, — понад шістдесят років». Він запхав серветку в кишеню й попрямував до виходу.

Найкращі результати в будь-якій справі досягаються ціною тисячі дрібних поразок. І велич вашого успіху можна оцінити лише за тим, скільки разів ви в цій справі зазнали невдачі. Якщо хтось уміє щось робити краще за вас, значить, він облажався більше разів, ніж ви. А якщо в когось виходить гірше, можливо, він іще не пройшов через усі ті болючі досвіди, через які пройшли ви.

Пригадайте, як учиться ходити малюк: у процесі він сто разів падає й забивається. Але цей малюк ніколи не зупиниться й не скаже: «Ну, мабуть, ходити — це не для мене. Нічого не виходить».

Це вже пізніше ми вчимося уникати поразок. Упевнений, до цього прагнення немало докладається наша система освіти, яка суворо застосовує до всіх мірило здатності виконати завдання й карає тих, у кого не виходить. А ще наш страх перед невдачами закладають нам надміру дбайливі чи критичні батьки, які не дають дітям набити власні ґулі й карають за бажання спробувати щось нове й наперед не визначене. На додачу ще й медіа дружно демонструють нам одну за одною історії зіркового успіху, — зате ніхто не висвітлює тисячі годин нудної практики, яка, власне, і приводить нас до успіху.

І в якусь мить ми починаємо боятися поразки, інстинктивно її уникаємо, тримаємося тільки за те, що лежить просто в нас перед носом і що ми вже добре вміємо робити.

Це нас обмежує і душить. Бо ми можемо по-справжньому досягти успіху лише там, де готові зазнати поразки. Якщо ми не готові зазнати поразки, значить, не готові зазнати й успіху.