Читати книгу - "Прощення"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Будьмо точними, — усміхається Кирилов. — Пан, який пише вірші, сидів і чекав вас на лавці ще від учорашнього раннього ранку. І, дякувати Богові, ви нарешті прийшли і визволили його з рабства. Чекати на такому морозі — це вам не жарт, він міг заробити запалення легень чи щось гірше.
Білий і Роза Портеро обмінюються поглядами.
— Пане Адаме, я нічого від Вас не приховую. У мене немає нічого, що я міг би втратити. Єдиний мій гріх — те, що я ще ходжу серед живих. Я сподіваюсь, що ця прикра ситуація невдовзі зміниться — завдяки вам. Я ні на кого не тримаю зла, не тримаю образи. Жодної поганої думки не заберу із собою в могилу, пане Білий. Я пробачив усім усе, що треба було пробачити. Моя проблема в тому, що ніхто з моїх братів не в змозі відпустити гріхи мені.
— Ви на щось натякаєте, Кирилов?
— Ох, пане Адаме, ну куди це годиться? Ми ж зібралися не для того, щоб по закутках грати у піжмурки, — для таких ігор у місті живе достатньо щурів. І не тільки в отих рівчаках довкола нас. Більшість із них ходить над нашими головами в гарному вбранні або їздить у дорогих автомобілях.
Кирилов знову підводиться, відкладає убік ковдру і підходить до завіси на протилежній стіні.
— За цими дверима — менша підземна катакомба. Майже ніхто в місті не знає про неї, і це не дивно, адже в Мариборі практично ніхто нічого не знає про минуле свого міста. І всі по-своєму намагаються зробити так, аби про неприємні події минулого знати якомога менше. Та хай там що, наша з Вами позиція, пане Адаме, інша. Минуле нас, так би мовити, переслідує. У наших венах тече не кров, а образи з часів, які іншим ніколи й не снилися. Почувши про те, що трапилося з Дорфлером та Свинком, я зрозумів, що відбувається. Я трохи порозпитував. Нібито від вечора п’ятниці десь щезнув Ласло Фаркаш. Він мав прийти на благодійний бал, але чоловік просто зник. Для державного прокурора незвичайне зникнення може обернутися досить делікатною справою. І «Новий світ» зачинений. Мені все ясно, Адаме. Але зрозумійте і мене правильно. Ви не мій опонент, Ви — мій союзник. Ви з’явилися у найвідповідніший момент. Усе, що сталося в моєму житті, сталося для того, щоб ми зустрілися в цій норі. Все мене вело сюди, у цю точку, але я довго цього не розумів.
Білий мовчить. Отець Мефодій Кирилов, горезвісний скарбник Мариборської архієпархії, дивиться на нього з шанобливістю і ґречністю, та водночас і з рішучістю, яка здається непохитною.
— Що б я не вчинив, я вчинив це, перебуваючи у найглибшій вірі. Ніколи не брав для себе, першими завжди були інтереси нашої спільноти, Церкви, моїх братів і сестер. Моїм єдиним гріхом була моя цікавість. Скільки себе пам’ятаю, я завжди хотів перепробувати у житті все.
Кирилов сміється на весь голос. Вертається назад, сідає і загортається в ковдру.
— У Ловренці на Похор’ї, де минало моє дитинство, не дуже то й було що випробовувати. Отож я брався за те, що було доступне. Однаково цікаво було стати ватажком піонерів Тіто в середній школі й очільником міністрантів у церкві. Те, що деінде в часи комунізму було абсолютно непоєднуваним, мені здавалося природним і навіть логічним. Потім, коли я студіював теологію, то експериментував з усім, що тільки можна уявити. Від магії до йоги і різноманітних дихальних практик, зокрема гіпервентиляції. І чи здогадуєтесь Ви, шановна пані Портеро, що виявилося мені найбільш близьким?
Роза нерухомо дивиться на Кирилова, хоче затягнутися, але цигарка догоряє і гасне.
— Регресія, — з жаром в очах каже отець Кирилов.
— Ми, студенти, постійно цим займалися, і я мав неабиякий поступ. Хтозна, може, ми вже десь зустрічалися з Вами, пані Портеро, може, на якійсь римській галері, повній в’язнів? Я, звісно, жартую, не зрозумійте мене неправильно. Інші досвіди з регресією не настільки втішні. Скажімо, мандрівка в недалеке минуле. Усе відбувається тут, у Мариборі, у часи наших теперішніх дідів. Під час практикування регресії я знову й знову повертався у той час, у ті конкретні обставини. Тисячі разів я переживав одну ситуацію — так, наче вона для мого нинішнього життя є особливо травматичною. Чи не хочете про це почути, пане Адаме?
— Якщо ви хочете розповісти, — холодно відказує Адам.
— Йдеться про партію швидких шахів з Ніколою Теслою. Хіба я можу пробачити собі те, що в тому задрипанці, який усі ночі просиджував у загидженому ресторані мариборського залізничного вокзалу, не побачив генія? Він був бідняком з Ліки, занедбаний і нещасний. Різкий запах, який відштовхував. Але водночас — пара отих блискучих очей з бісиками. Ми грали. Він був, безперечно, кращим гравцем. Робив несподівані ходи, сказати б навіть, собі на шкоду, та потім виявлялося, що він грає далекоглядно, і вже через п’ятнадцять-двадцять ходів я був на межі поразки. А тоді фортуна поверталася обличчям до мене. Господи, як я його оббирав; я в нього вигравав по п’ять-вісім разів за ніч і забирав гроші, аж мені робилося його жаль. Я знав, що в нього нема грошей. А він постійно усміхався і сьорбав із фляги той дешевий спирт, який продавали для дезінфекції ран. Знадобилося багато ночей, аби допетрати, що я маю справу з геніальним самовбивцею. Уявіть: хлопець з Ліки неймовірно насолоджувався, вигадуючи геніальні способи перемогти супротивника. Але цього йому було замало. Він водночас шукав паралельну систему задоволення — хотів у будь-який спосіб разом із супротивником перемогти і себе самого. Він не грав на тій чи іншій стороні дошки. Уявіть, пане Білий, хлопець з Ліки грав за обох одночасно. Тому він завжди програвав, коли наближався до перемоги. І ніколи не програвав очевидно — через те що, приміром, проґавив фігуру чи неправильно прорахував комбінацію. Це було б занадто просто. Тесла програвав, роблячи багатоходівки, ніби дотримуючись всеохопного плану. Він був великим, найбільшим митцем програшу. Був не лише творцем свого шляху в грі, а й водночас володарем власного падіння, виходу з гри, кажучи інакше. Ще той гравець! Або таке: уявіть, він так захоплювався грою, що справляв малу нужду прямо під стіл. Це була ще одна причина, чому з ним грали тільки ті, в кого ніс був загартованим. Коли я якогось вечора нарешті втямив, що йому йдеться не тільки про те, аби виграти в мене, а й використати мене як засіб для перемоги над самим собою, я вирішив перехитрувати Теслу. Тож коли успіх став схилятися на мій бік, я почав спеціально програвати. Хлопець, звісно, відразу ж мене розкусив і став грати ще хитріше. І знову зумів програти в такий заплутаний і неочевидний спосіб, що я до останньої миті не сумнівався в тому, що він насправді перемагає. Коли ж у мене випадково закралася підозра, хлопець помочився під столом на мої військові чоботи. Мене це так розлютило, що я вмент забув про ту підозру. Спересердя і бажаючи помститися, я знову почав вигравати партію. А коли через два-три ходи мій гнів улігся, було запізно. Я переміг. Я знову переміг. Це було безнадійно. Це був не лише кінець гри як такої. Він виграв не тільки тому, що змусив мене перемогти. Тесла водночас пограбував мене, бо вкрав мою любов до шахів. Відтоді я більше ніколи не грав, розумієте? Шахи мені остогиділи на всі майбутні життя. Буддисти знають про нірвану, вихід із циклу вічного повернення. Може, це те, чого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прощення», після закриття браузера.