Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Як наслідок, у більшості придатних до харчового виробництва регіонів світу мисливців-збирачів спіткала одна із двох доль: їх або замістили сусідні виробники,харчу, або ж вони, виживали, теж стаючи виробниками харчу. Там, де вони були у великій кількості або де географія затримала прибуття виробників харчу, місцеві мисливці-збирачі мали час, щоб прийняти рільництво у доісторичні часи, а відтак вижити завдяки ньому. Так, мабуть, сталося на південному сході Сполучених Штатів, у західній частині Середземномор’я, на атлантичному узбережжі Європи та в окремих частинах Японії. Однак у Індонезії, тропічній Південно-Східній Азії, більшій частині Субекваторіальної Африки та, напевно, в деяких частинах Європи мисливщв-збирачів у доісторичні часи замістили рільники. Аналогічне заміщення відбулося вже в Новий час на території Австралії та більшої частини заходу Сполучених Штатів.
Мисливці-збирачі зуміли дожити до Нового часу лише в тих придатних для харчового виробництва районах, де грандіозні географічні або екологічні перепони завадили прибуттю виробників харчу або поширенню відповідних цьому районові методів харчового виробництва. Три прикметні приклади такого виживання — корінні американські мисливці-збирачі Каліфорнії, яких від корінних американських рільників Аризони відокремлювали пустелі; мисливці-збирачі Капської провінції Південної Африки, котрі займали зону середземноморського клімату, непідхожу для екваторіальних культурних рослин сусідніх рільників банту; та мисливці-збирачі австралійського материка, яких від виробників харчу з Індонезії та Нової Гвінеї відокремлювали вузькі моря. Ті кілька народів, котрі лишилися мисливцями-збирачами аж до XX сторіччя, уникли заміщення виробниками харчу, позаяк займали території, котрі не годилися для харчового виробництва, передусім пустелі й арктичні регіони. Однак упродовж нинішнього десятиріччя принади цивілізації спокусили навіть їх, тож вони теж здалися перед тиском чиновників чи місіонерів або ж згинули від мікробів.
РОЗДІЛ 7
Як одомашнити мигдаль
Я
кщо ви мандрівник, якому набридла вирощена на фермах їжа, вас обов’язково спокусить можливість спробувати дикорослі плоди. Всім відомо, що деякі дикі рослини, приміром дикі суниці та чорниці, смачні та їстівні. Вони достатньо схожі на знайомі вам садові ягоди, тож ви їх упізнаєте навіть попри менший розмір. Сміливі мандрівники обережно їдять гриби, бо знають, що багато їхніх видів отруйні для людини. Але навіть найпалкіші любителі горіхів не їдять дикорослі види мигдалю, із яких кілька десятків видів містять достатньо ціаніду (тієї самої отрути, яку нацисти використовували в газових камерах), щоб убити людину. Ліс переповнений багатьма іншими абсолютно неїстівними рослинами.
Однак усі культурні види постали із диких. Як же певні дикі рослини перетворилися на культурні? Особливо це питання збиває з пантелику, коли згадати про багато культурних рослин (як-от мигдаль), чиї дикі предки смертельні або гидкі на смак, і про інші культури (як-от кукурудза), котрі разюче відрізняються від своїх диких предків. Якій печерній людині спало на думку «одомашнити» рослини і як це було зроблено?
Одомашнення можна означити як вирощування рослини, яке спричиняє умисні або неумисні генетичні зміни в ній порівняно з диким предком, завдяки яким вона стає кориснішою для людини. Сучасне виведення рослин — це система цілеспрямованих та високоспеціалізованих заходів, якими займаються професійні науковці. Вони вже знають про сотні наявних культурних рослин і намагаються вивести нові. Для досягнення цієї мети вони саджають багато різних насінин або корінців, відбирають найкращі з них і саджають їх знову, застосовують знання з генетики для виведення кращих сортів, які матимуть потрібні ознаки, а інколи вдаються до найостанніших методів генетичної інженерії, щоб передати конкретні корисні гени наступним поколінням рослини. У Каліфорнійському університеті в м. Дейвіс цілий факультет (факультет помології) займається яблуками, а інший (факультет виноградарства й енології) — виноградом і вином.
Але ж історія одомашнення рослин налічує вже понад 10 тис. років! Перші рільники, ясна річ, не користувалися методами молекулярної генетики, щоб досягти своїх результатів. їм навіть бракувало наявних культурних рослин, котрі правили б за приклад і спонукали їх виводити нові. Тож вони навіть не могли знати, що, роблячи те, що вони робили, отримають смачний результат.
Як же вдалося першим рільникам ненавмисно одомашнити рослини? Як вони, наприклад, перетворили отруйний мигдаль на їстівну рослину, навіть не знаючи, що роблять? Які зміни вони насправді викликали в диких рослин, окрім того, що робили деякі з них більшими розміром або менш отруйними? Навіть цінні культурні рослини було одомашнено в дуже різний час: скажімо, горох одомашнили до 8000 р. до н. е., маслини — близько 4000 р. до н. е., полуниці — лише в Середні віки, а пекан — не раніше 1846 року. Багато цінних диких рослин, на плоди яких ласі мільйони людей, як-от дуби, чиї їстівні жолуді збирають у багатьох частинах світу, досі не одомашнено. Завдяки чому одні рослини ставали легшим або привабливішим об’єктом для одомашнення, ніж інші? Чому маслинові дерева поступилися перед рільниками кам’яного віку, тоді як дуби досі не здаються перед найяскравішими умами агрономії?
Для початку спробуймо поглянути на одомашнення з позиції рослин. Для них ми лише один із тисяч видів тварин, який ненавмисно їх «одомашнює».
Як і всі види тварин (серед них і люди), рослини повинні поширити свою поросль на території, де вони процвітатимуть і передаватимуть далі гени своїх предків. Молоді тварини поширюються завдяки здатності ходити або літати, однак рослинам така можливість недоступна, тож їм доводиться подорожувати своєрідним «автостопом». У деяких рослин насіння пристосоване до перенесення вітром або водою, але багато інших хитрощами примушують тварин переносити своє насіння, загортаючи його в смачний плід і анонсуючи його стиглість за допомогою кольору або запаху. Зголодніла тварина зриває і ковтає цей плід, іде або летить куди-інде, а тоді випльовує або виділяє зі своїми випорожненнями зерня в іншому місці, поодаль від дерева, на якому плід виріс. У такий спосіб насіння інколи переноситься на тисячі кілометрів.
Хоча це, можливо, когось і здивує, але насіння рослин здатне витримувати процеси травлення у наших шлунках і проростати із наших фекалій. Негидливі читачі можуть самі провести експеримент і переконатися в цьому. Насправді насіння багатьох диких рослин повинне пройти через травну систему тварини, аби прорости. Наприклад, один вид африканських гарбузових настільки добре пристосувався до поїдання гієноподібною твариною трубкозубом, що більшість рослин цього виду ростуть у місцях випорожнення трубкозубів.
Щоб розглянути, як рослини експлуатують тваринний транспорт, візьмімо суниці. Коли насіння суниці ще молоде і не зріле для проростання, його оточує твердий, зелений і кислий плід. Коли ж насіння нарешті дозріває, ягода стає ніжною, червоною і солодкою. Зміна її кольору слугує сигналом для приваблення птахів, приміром, дроздів,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зброя, мікроби і сталь -», після закриття браузера.