Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

фарб чи палітру й розмалювати мою тещу тими кольорами, які в його очах символізують щось «непевне» і навіть «скандальне». Сам я рекомендую приглушений ліловий з червоним відтінком колір. Дуже багато розповідати про свою тещу я не хочу, вона мені занадто дорога, щоб я виставляв її на яскраве світло, і більшу частину її образу я зберігаю у своїй особистій фотолабораторії — пам'яті. Я охоче розкрию її зовнішні прикмети: вона невисока на зріст, колись була тендітною, але «дуже поширшала» й досі п'є неймовірно багато кави; на старості, в сімдесят два роки, ще приохотилася до куріння, а зі своїми онуками поводиться просто-таки «неподобно»: дітей мого покійного шуряка Антона, що був «запеклим безбожником і ліваком»,— двох дівчат вісімнадцяти й двадцяти одного років — тягне на кухню, тицяє їм до рук чотки й примушує їх молитися, навчає молитви «Вірую»; а дітям другого, живого шуряка Йоганна (десятирічному хлопцеві й дванадцятирічній дівчині), вихованим у суворо церковному дусі, вона навпаки прищеплює «впертість і непокору». (Все взяте в лапки — це дослівні цитати з її висловлювань).

Я для неї ще й досі «той симпатичний хлопець, який зробив мою Гільду такою щасливою і який цілі місяці (насправді всього два тижні) носив з моїм Ангелом лайно». (Знов же, тільки історична правда змушує мене вживати це брутальне слово). І те, й те вона нітрохи не забула — як і той факт, що «він весь час, і у війну й після війни, забезпечував мене кавою». Може, те, що вона мої матеріальні достатки згадує в останню чергу, промовляє за неї. А взагалі вона вважає мене «наївним до недотепності», хоч би вже тому, що я «через свою дурість дозволив стріляти в себе, прямо в себе, і навіть — влучити».

Тут вона нічого не хоче розуміти. Вона вважає, що «інтелігентна людина, яка справді, ні фактично, ні формально, не мала нічого спільного з цим ділом (під „цим ділом“ вона має на увазі нацизм), повинна була якось викрутитись». Мабуть, вона має рацію, і коли я починаю сперечатися з нею та нагадувати, як загинув Ангел, вона каже: «Ти чудово знаєш, що Ангел не був інтелігентний, а може, був занадто інтелігентний»,— і знов має рацію. Я сам не знаю, як допустив до того, що в мене справді стріляли і влучили, чому я сам, хоч і «звільнений від стрільби», подався туди, де стріляють. Це лишається темною плямою в моїй свідомості й на моєму сумлінні. Може, мені просто набридло слухати Шопена; а можливо, мені надокучив Захід і я захотів на Схід; я сам точно не знаю, що спонукало мене знехтувати довідкою, яку мені виписав консультант-офтальмолог армійської групи «Захід». Гільдегард написала тоді, що розуміє мене, але я сам себе не розумів. Теща має рацію, коли називає мою тодішню й теперішню поведінку «дурістю». Це лишається зовсім не з'ясованим, загадковим, і я дозволяю кожному вмочити жмуток вати в чорну туш і поставити жирну ляпку там, де в альбомі має бути зображена моя свідомість. В усякому разі, думку про дезертирство я відкинув: в мене не було бажання поміняти тодішнє моє ув'язнення на якесь інше. «То що ж грають на фортепіано росіяни?» — спитала мене теща, коли я на кілька днів приїхав з фронту додому. Я щиро відповів, що кілька разів чув фортепіанну музику — і щоразу це був Бетховен. «Це добре,— зауважила вона.— Дуже добре».

Тут, посеред нашої ідилії, я хочу з деяким запізненням виконати свій обов'язок і запропонувати сторінку-дві для каплички, в якій мені належатиме тільки текст пам'ятної таблиці, де будуть увічнені загиблі персонажі цього оповідання.

1. Гільдегард Шмельдер, у дівоцтві Бехтольд, народилась 6 січня 1920 р., загинула 31 травня 1942 р. під час повітряного нальоту на Кельн на одній з вулиць поблизу Хлодвіг-плац. Її останків не було знайдено.

2. Енгельберт Бехтольд, якого прозивали Ангелом, народився 17 вересня 1917 року, застрелений 30 грудня 1939 між Форбахом і Сент-Авольдом французьким вартовим, що, очевидно, вирішив, ніби Ангел збирається напасти на нього, хоча той хотів перебігти до французів. Останків його не було знайдено.

3. Антон Бехтольд — народився 12 травня 1915 року, розстріляний у лютому 1945 року за терасою кав'ярні Рейхарда в Кельні, між теперішнім Будинком радіо і теперішньою резиденцією каноніків, неподалік від транспортної управи, just in front of the cathedral[42], за тією терасою, де тепер туристи, які й не здогадуються про цю подію, та редактори з радіо, які ще менше про те здогадуються, п'ють каву-глясе. Його останків не було знайдено, зате знайшлась його особова справа. В ній його називають «двічі дезертиром», а також звинувачено в крадіжці та продажу на «чорному ринку» військового майна і в тому, що він організував у підвалах зруйнованих будинків Старого міста, поблизу Гоепрофорте цілу банду з дезертирів, з якою провадив справжні оборонні бої проти «органів охорони порядку в армії Великої Німеччини». Його вдова, Моніка Бехтольд, колись дуже багато говорила «про це», але тепер більше «про це» не говорить.

Я лишаю цю поминальну капличку посеред нашої ідилії нічим не прикрашеною. Хай кожен, за своїм бажанням чи смаком, прикрасить її шипшиною, братками чи барвінком. Дозволяються навіть троянди, можна промовляти й молитви, а тим паче дозволяється удаватись у міркування про нетривкість нашої плоті. Тих, хто захоче помолитись, я насамперед попрошу не забувати Антона; я ніколи не любив його, але я йому бажаю, щоб, коли засурмлять сурми Страшного суду, його поцілував найпринадніший ангел, якийсь ангел-прислужник, не з тих, котрі сурмлять, а з тих, котрі тільки начищають сурми. Я бажаю Антонові визволення від його псевдодемонізму, від манії бути «невизнаним» й не визнавати нічого. Хай ангел поверне йому те, що він, напевне, колись мав: невинність.