Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Я повністю з цим згоден, — сказав Ендрю. Ебенезер і Анна обмінялися здивованими поглядами, а губернатор, на якого справила враження палка промова Роксанни, кивнув, приносячи свої вибачення.

— Поза тим, мені повідомили, що одна з хворих просить дозволу приєднатися до нас, і оскільки пан Берлінґейм вважає, що вона може бути важливим свідком у низці питань, я попрошу його, перш ніж ми розпочнемо, допомогти сержанту привести її сюди вниз.

Ендрю, Роксанна, Генрієтта, Джон Макевой — усі спрямували свої стримані погляди на Ебенезера, риси обличчя якого почали було за своїм звичаєм безладно смикатися. Якусь хвилю він боявся, що з ним трапиться ще один напад і він знову застигне нерухомо, але, побачивши Джоан, яку вели попід руки її провожаті, неначе якусь нещасну, яку ледь притомною вивели з підземелля, він зірвався з бильця свого крісла.

— О Боже!

Усі чоловіки, шепочучи щось собі під ніс, підвелися; Ендрю торкнувся руки свого сина і разів зо два прочистив горло, немов думаючи його цим підбадьорити. Достоту це було гнітюче видовище: лице і одяг Джоан не були брудними — Анна і Роксанна подбали про це, але на її обличчі хвороба не залишила живого місця, зуби її були в жалюгідному стані, а очі — ті самі карі очі, що так жваво виблискували в «Медальйоні», — були червоними і геть збляклими. Вона не була старшою за Генрієтту Рассекс, але її недуга вкупі з нічною сорочкою з грубого сукна і нечесаним волоссям зробили її схожою на якусь відьму чи старезну божевільну з Бедламу. Макевой застогнав, побачивши це, Люсі Роботем прикрила долонею очі, Річард Совтер ніяково пирхнув, а його клієнт взагалі відмовився дивитися. Джоан була надто слабкою, щоб сидіти прямо, її загорнули в ковдру і вклали на канапу поруч із Генрієттою, яка одразу ж заходилася коло неї, і це вказувало на те, що у Макевоя від неї не було жодних таємниць.

І лише вмостившись на канапі, Джоан, кинувши пильний погляд на Ебенезера, який невимовно страждав, помітила його присутність.

— Господи, поможи мені та прости мене! — крикнув поет. Він впав навколішки перед канапою, притис руку Джоан до своїх вуст і заплакав.

— Прошу дотримуватися порядку! — наказав Ніколсон. — Ви можете, якщо хочете, сісти коло своєї дружини, містере Кук, але так ми ніколи не скінчимо нашу справу, якщо не розпочнемо. Хоч якої кривди він вам завдав, оцей поганець, місіс Кук, але ж усім видно, що він про це шкодує. Як ви хочете — щоб він помінявся місцем з місіс Рассекс чи дав вам спокій?

— Якби бажання були тістечками, то жебраки могли б їх жувати, — відказала Джоан, але хоч ця приказка і прозвучала уїдливо, голос її був слабким і сиплим. — Ніколи мені так зле не велося, як коли доводилося вечеряти одними лиш бажаннями.

— Отже, як вам буде завгодно, містере Кук, — сказав губернатор. — Але покваптеся.

Місіс Рассекс всадовила Ебенезера в головах у Джоан, на місце, яке вона звільнила, а сама зайняла крісло, що їй запропонував Ендрю Кук, який із сумом дивився на свого сина. Ебенезер тримав мляву руку Джоан у своїх долонях, але вона не могла його бачити; він не був у змозі навіть підвести очі, щоб подивитися на присутніх, але чув, як ліворуч швидко клацають спиці Анни, і ці звуки лунали для нього так, наче хтось забивав у нього цвяхи.

— Отже, тепер, — сухо сказав Ніколсон, — я так гадаю, ми можемо нарешті розпочати розгляд нашої справи. Секретарю, приведіть, будь ласка, до присяги Ендрю Кука і почніть вести записи.

— Цей чоловік не приводитиме мене до присяги, — вирік Ендрю. — Я швидше складу присягу Дияволу.

— Той, хто відмовляється вийти і скласти присягу, — вдався до погрози Ніколсон, — втрачає всілякі свої права на цей нікчемний маєток раз і назавжди.

Ендрю знехотя склав присягу.

— Я протестую, Ваша Світлосте, — сказав Совтер. — Свідок не підняв свою правицю.

— Які до біса протести! — кинув у відповідь губернатор. — Свідок може підвести свою руку так само добре, як Генрі тут свого стручка, і це видно всім, окрім хіба що мерзотників і прицюцькуватих. Тепер сідайте, містере Кук. Оскільки всі ви, тут присутні, зацікавлені в цій справі й у нас немає справжнього приміщення суду, де ми могли б заслуховувати цю справу, я оголошую, що ця вся вітальня буде місцем, де заслуховуватимуть свідків. Можете відповідати з місця.

— Клянуся наколінком святої Розалії, Ваша Світлосте, — запротестував Совтер. — А кого ж у нас звинувачуватимуть і хто у нас буде позивачем?

Губернатор влаштував коротку нараду щодо цього питання із сером Томасом Лоуренсом, котрий потім оголосив, що у зв'язку з незвичною складністю висунутих вимог і заяв судове засідання почне провадитися у формі дізнання, щоб потім, щойно з'ясуються ці питання, стати справжнім судовим процесом.

— Це мало чим відрізнятиметься від того, до чого ми всі звикли за часів Лорда-правителя, — запевнив він присутніх. Совтер більше не став подавати жодних протестів навіть тоді, коли Ніколсон, немов спокушаючи його, зважився на надзвичайний крок і наказав привести всіх присутніх у кімнаті до присяги одночасно, змусивши їх усіх взятися за руки, утворивши ланцюжок, починаючи з Берлінґейма, який тримав Біблію, і всім хором повторити за ним.

— Ну, а тепер, містере Ендрю Кук… — він заглянув у документ, що лежав перед ним на столі. — Чи правильно я розумію, що п'ятого дня березня 1662 року ви придбали цю ділянку землі у такого собі Томаса Меннінґа і Ґрейс, його дружини, за суму в сім тисяч фунтів тютюну і що згодом ви звели на ній дім?

Ендрю підтвердив обставини цієї угоди.

— І чи правда те, що з 1670 року до вересня минулого року цією власністю управляв для вас такий собі Бенджамін Сперданс?

— Так.

— І де цей Сперданс? — запитав Ніколсон Берлінґейма. — Хіба він не повинен бути тут?

— Ми намагаємося його знайти, — сказав Генрі. — Але скидається на те, що він кудись зник.

Ендрю посвідчив, відповідаючи на запитання губернатора, що першого квітня, за його наказом, Ебенезер сів на корабель, що плив із Плімута, щоб повністю перебрати на себе обов'язки управителя плантацій, і у зв'язку з