Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Вуаль вона відкинула і, перебуваючи сама під куполом небес, затуливши обличчя долонями, вона попустила віжки риданням і зітханням, що їх вона так довго гамувала в присутності сина.

Граф Монте-Кріс­то ступнув кілька кроків, і під його ногою рипнув пісок.

Мерседес звела голову і перелякано зойкнула.

— Мосьпані, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я не владний дати вам щастя, та хотів завдати вам утіхи; чи приймете ви її від мене як від друга?

— Авжеж, я така нещасна, — відказала Мерседес, — сама на білому світі… Був у мене тільки син, та й той покинув мене.

— Він добре вчинив, мосьпані, — відказав граф Монте-Кріс­то, — у нього шляхетне серце. Він зрозумів, що кожна людина повинна віддати данину батьківщині; одні віддають їй талант, інші — свою працю; одні віддають свої безсонні ночі, інші — свою кров. Залишаючись із вами, він розтринькав би своє життя, що стало б марне, і не зміг би примиритися з вашими стражданнями. Безсилля озлобило б його, а борючись зі своїми знегодами, які він зуміє обернути на успіх, він стане сильний і могутній. Дозвольте йому наново збудувати своє і ваше майбутнє, мосьпані; зважуся запевнити вас, що воно в надійних руках.

— Щастям, яке ви йому пророкуєте і якого я від усієї душі благаю Бога подарувати йому, мені вже не доведеться натішитися, — сказала сердешна жінка, — сумно хитаючи головою. — Так багато зруйновано в мені й довкола мене, що я почуваюся на краю могили. Ви добре зробили, пане графе, що допомогли мені повернутися туди, де була я така щаслива; умирати треба там, де зазнав щастя.

— Ваші гіркі слова, пані, — сказав граф Монте-Кріс­то, — печуть моє серце, ще й тим дужче печуть, що ви справедливо ненавидите мене; я винуватець усіх ваших страждань; чому ви, замість того, щоб звинувачувати, не жалієте мене? Ви завдали б мені ще дужчого болю…

— Ненавидіти вас, звинувачувати вас, Едмоне?.. Ненавидіти, звинувачувати чоловіка, що пощадив життя мого сина, бо хіба ж не правда, що у вас був намір забрати у графа де Морсера сина, яким він так пишався? Погляньте на мене, і ви побачите, чи є в моєму обличчі бодай тінь докору.

Граф Монте-Кріс­то звів очі й зупинив їх на Мерседес, яка простягала йому обидві руки.

— Погляньте на мене, — провадила вона з безмежним сумом, — врода моя зів’яла і в моїх очах уже немає блиску, минула та пора, коли я приходила з усмішкою до Едмона Дантеса, який чекав мене там, біля вікна мансарди, де мешкав його батько… Відтоді минуло чимало болісних днів, вони вчинили прірву поміж мною й минулим. Звинувачувати вас, Едмоне, вас ненавидіти, друже мій? Ні! Себе я ненавиджу і себе звинувачую! У мене була віра, невинність, любов — ці три дарунки, якими Господь наділяє янголів, а я, нещасна, засумнівалася в Богові!

Граф Монте-Кріс­то простягнув їй руку.

— Ні, друже мій, — сказала вона, м’яко забравши руку, — не торкайтеся мене. Ви мене пощадили, а з-поміж усіх, кого ви покарали, тільки я не заслуговувала на пощаду. Решта діяла з ненависті, захланності, себелюбства, а я — з легкодухості. У них була мета, а я… я просто злякалася. Ні, не потискайте мою руку, Едмоне; я відчуваю, що ви хочете сказати мені добре слово, та не треба, збережіть його для іншої, бо я негідна його. Погляньте, — вона зовсім відкинула вуаль, — мої коси посивіли від горя, мої очі пролляли стільки сліз, що вони оточені бузковими колами, чоло моє поорали зморшки. А ви, Едмоне, так само молодий, вродливий і гордий. Це тому, що у вас була віра, у вас була мужність, ви надіялися на Бога, і Бог підтримав вас. А я була легкодуха, я зреклася; Господь покинув мене, і ось що зі мною сталося.

Мерседес заридала; серце її роздиралося від болісних згадок.

Граф Монте-Кріс­то взяв її за руку і шанобливо поцілував; та вона сама відчула, що в тім цілунку не було вогню, наче він закарбований був на мармуровій руці святої.

— Існує таке приречене життя, — сказала вона, — що перша ж помилка розбиває всеньку його будучину. Я вважала, що ви померли, і я повинна була теж померти; дарма, що в серці моєму я весь час оплакувала вас. У тридцять дев’ять років я стала стара, та й годі. Що з того, що, єдина з-поміж усіх упізнавши вас, я врятувала життя моєму синові? Хіба не повинна була я порятувати і людину, котру обрала я своїм чоловіком, хоч яка велика була б її провина? А я дозволила йому померти. Ще й надто! Я сама наблизила його смерть моєю бездушністю, моєю зневагою, не думаючи, не бажаючи подумати про те, що через мене він став кривоприсяжником і зрадником! І, зрештою, який зиск із того, що я приїхала з моїм сином сюди, якщо я покинула його, відпустила його самого, віддала його смертоносній Африці? Авжеж, я була легкодуха! Я зреклася мого кохання, тож, як усі відступники, я завдаю лиха тим, хто мене оточує.

— Ні, Мерседес, — мовив граф Монте-Кріс­то, — ви не повинні судити себе так суворо. Ви шляхетна, свята жінка, ви обеззброїли мене силою вашого горя; та за мною, невидимий, невідомий, гнівний, стояв сам Господь, що послав мене, і він не захотів зупинити ту блискавицю, яку я кинув. Присягаюся Богом, перед яким я вже десять років падаю ницьма, закликаю його у свідки, що я пожертвував вам моє життя і, разом із життям, усі мої задуми! Та, Мерседес, і я кажу це з гордістю, я потрібен був Богові, тож він повернув мене до життя. Вдумайтеся в минуле, вдумайтеся в теперішність, постарайтеся вгадати будучину і скажіть: хіба я не знаряддя Всевишнього? У найстрашнішому лихові, у найжорстокіших стражданнях, забутий усіма, хто мене любив, гнаний тими, хто не знав мене, я прожив половину мого життя; і раптом, після ув’язнення, самотності, злигоднів — повітря, воля, багатство; таке сліпуче, таке чарівне, таке неймовірне, що я мусив повірити, що це Бог посилає його мені для великих звершень. Відтоді я ніс це багатство як служіння; відтоді мене вже ніщо не вабило в цім житті, у якому ви, Мерседес, часом знаходили усолоду; ні години спочинку не мав я; якась потуга тягла мене вперед; я був наче полум’яна хмара, що лине у небі, щоб спопелити прокляті Богом міста. Буцім оті відважні капітани, що споряджають свої кораблі у тяжку мандрівку, у небезпечний похід, збирав я запаси, рихтував зброю, привчав своє тіло до найтяжчих випробувань, привчав душу до найдужчих струсів, щоб моя рука вміла вбивати, мої очі — споглядати страждання, мої вуста — усміхатися від найстрашніших видовищ; із доброго, довірливого парубка, що не пам’ятав зла, я зробився мстивий, потайний, злий чи радше безпристрасний, мов глуха і сліпа доля. Тоді я ступив на призначений мені шлях, перетнув простори і сягнув мети; лихо тим, кого зустрів я на моєму шляху.

— Досить, — сказала Мерседес, — досить, Едмоне! Повірте, якщо я єдина з-поміж усіх упізнала вас, то тільки я і могла вас зрозуміти. І якби ви зустріли мене