Читати книгу - "Аналітична історія України"

за намі, отступать нєкуда…» За неї ж уперше була дещо підважена непохитна репутація уславленого Павліка Морозова. Та, це саме тоді учені історики довели, що жодних там перемог «Красной Арміі» 23 лютого – не було. Навіть навпаки, їй саме цього дня добре наклали по шиї якісь «юдєнічівци»; всього й не пригадати.

Саме за часів Хрущова від високої сталінської трагедії стало відчутно відганяти звичайним фарсом…

Таланом цього непересічного совєцького політика стало те, що він пробудив у людей нові надії; бідою було те, що жодна з них так і не справдилася… Про нього вже багацько написано літератури, але чи не найбільш яскравим полишається те, що написав інтеліґентний та спостережливий В. Тєндряков («На блаженном острове коммунизма»), який, хоч і випадково, але побачився з «вождєм» у звичному для нього оточенні. Він залишив нам всього тільки короткий нарис, який – однак, ліпше характеризує «нашего Нікіту Сєргєєвіча», ніж томи досліджень чи спогадів. Але, таке щось треба читати самому.

* * *

Ще одне, повз чого не можна пройти пригадуючи «нашєго Нікіту Сєргєєвіча», – «ізобіліє (продуктов)». Він чимало помордувався зі совєцькою сталінською витівкою – «колхозамі»; в чомусь погіршив їх стан, в чомусь полегшив. Зробив їм чимало пільг, не змінюючи головного – рабського характеру праці: «ідєя-то прєкрасная!» От зробивши все це, він і кинув необачне гасло про «ізобіліє». Уявляєте, замість простояти годину в черзі за «плавлєннимі сиркамі»: «Отпускаю два в одні рукі, іначє всєм нє хватіт!», – взяв, прийшов і без черги купив; та, не два, а стільки, скільки тобі треба.

Думка – цілком добра, але – чи був він ориґінальним? Ми не збираємося підозрювати «вождя» в тому, що він колись та щось читав, але про це вже в Росії писали, мало не сто років перед ним. Писали же, схоже тому, що «простой русскій мужік», одягнений до військового однострою («Россія – государство воєнноє!») – давно насобачився захоплювати чужі «русскіє зємлі». Але, яка шкода, відпущений нарешті додому – не міг дати їм ради: аби на них щось там уродило. Отже, у «нєобъятной Росії» це «ізобіліє» завжди було актуальним, предметом загальних бажань, так би мовити. Та й забезпечувалося з неменшою плідністю ніж у «нашєго Н. С.» Бо, у єдиного російського письменника, якого варто читати, М. Є. Салтикова-Щєдріна, можна прочитати й дещо саме до цього. Але, не це – всезагальне:

Будь-яке спрямування, що скільки-небудь виходить за межі повсякденності, завжди подається у нас як щось злісне, що вимагає не реґулювання, а подавлення, а при цьому завжди пов’язується з поняттям «зачінщік».

(М. Е. Салтыков-Щедрин, Избран. соч., Москва, 1947, с. 373)

Та, навіть є й це, як же актуальне всі оті 74 роки:

А то вигадали, нема чого нам у німців займати; поки вони, мовляв, над «накоплєнієм» побиваються, ми – те й дивись, – і політичну економію геть скасуємо. Та, так і скасувал… скасували…

(теж там, с. 336)

Ні, мається на увазі саме те, що відкрив для себе і Хрущов – «ізобіліє». Чуючи про яке, добрі хазяйки починали припасати трохи мила та сірників. Розуміючи, що на все життя все одно не напастися, а так – на перші часи: пережити. Так от, саме про таке російське «ізобіліє» і писав ще М. Є. Салтиков-Щедрін; та – майже в сучасному дусі:

У моїй службовій практиці стався примітний в цьому роді випадок. Коли повсюди загомоніли про «нєізобіліє» та про необхідність замінити його на «ізобіліє», – грішна людина – спокусився і я! Думаю, треба щось і собі зробити. Сідаю, пишу, передписую, щоб усюди було «ізобіліє»! – від цього єдиного необережного слова – «нєізобіліє», яке тліло доти під попілом і навіть виглядало «ізобілієм», – несподівано так і полізло з усіх дірок! і такий раптом настав голод, такий голод…

(теж там, с. 379)

У «нашего Н. С.» чергового голодомору, щоправда, не сталося, але… «Врємєнниє трудності с мукой і хлєбом», принаймні, розпочалися, притьмарили останні роки «вєлікого дєсятілєтія»: як полізли, як полізли з усіх дірок… От вам і «ізобіліє». Після Хрущова це слово, здається, назавжди зникло з «вєлікого і могучєго»…

* * *

«Наш Нікіта Сєргєєвіч» завжди вважав, що має якісь особливі відносини з Україною, мабуть з тієї причини, що якийсь час пробув її сталінським гауляйтером. Та, не обмежувався при цьому, самими вбивствами провідних українських діячів. Крім трагічних подій бували тут і смішні.

Оцінюючи останню проблему загалом, зауважимо, що навряд чи комусь спало би на думку вишукувати щось смішне у гітлерівському тоталітаризмі. Але, тоталітаризм московський, на відміну від німецького та попри те, що був і незмірно злочиннішим, – часом вражає своєю приземленістю та смішністю. Таке не видаватиметься нам чимось незвичним, коли ми звернемося до природи сміху, як такого. Смішним буває, найчастіше, – недолуге мавпування когось іншого, навіть цілком прийнятного – не будучи ним; на цьому, зокрема, цілком побудоване мистецтво клоунади. А Москва, зверніть на це увагу, ніколи не була єдиною та неповторною: вона завжди когось мавпувала. Спочатку – княжий Київ; потім Алтин Орду; потім – Європу. Це вже тільки геть потім з’являться світові малороси, які – тільки подумати, – мавпуватимуть мавпування Москви (!).

Воно, про яке йтиметься, з’явилося в черговий раз десять років по тому, обставленому громом салютів та ляскотом танкових гусениць хрущовському «Трєхсотлєтію воссоєдінєнія України с Россієй» – 1954. На якому не позначилися навіть тодішні тимчасові клопоти з Берією.

Встиг уже потім «наш Н. С.» й досхочу насмішити світ, стукаючи власним чоботом по трибуні Ґенеральної асамблеї ООН.

Був рік 1964 та «вождь» наближався до закату кар’єри. Відгомоніли вже світом протестні демонстрації з гаслами – «Хрущов – убивця!», а тут насунув новий клопіт: йому донесли, що американці збираються поставити у центрі Вашінґтона пам’ятник Шевченку, навіть (подумати тільки!) не спитавшися на це дозволу Москви, якій і належить цей Шевченко, разом зі своїм народом. Та до того, ще й з написом, що був оцінений Москвою як мало не провокаційний: «Коли діждемось Вашінгтона з новим і праведним законом? А діждемось таки колись.»

Напис був і насправді антисовєцький, бо останній дурень розуміє, що з Москви – жодні Вашінгтони не виходили та не вийдуть. Виходили Івани III та IV, виходив «Пєтр пєрвий», разом із «Єкатєріной второй», виходили навіть лєніни, сталіни та троцкіє, а от…

Пам’ятник у Вашінґтоні, отой, чи не найкращий з існуючих – скульптора Леоніда Молодожанина та архитектора Радислава Жука, був урочисто відкритий 27.06.1964 – колишнім президентом Двайтом Ейзенхавером. Мабуть для того й маємо суттєво гірший