Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І він рвучко опустив чільне скло ридвана.
— Хутчіш, хутчіш! — гукнув він так голосно, аж візник підстрибнув на передку.
Перелякані коні вихором помчали додому.
— Так, так, — торочив собі Вільфор, — ця жінка має жити, вона повинна покаятися і виховати мого сина, мого сердешного хлопчину. Тільки він разом із тим, наче аж залізним, дідуганом пережив загибель моєї родини! Вона любила сина; задля нього вона пішла на злочин. Ніколи не треба губити віру в серце жінки, що любить свою дитину; вона покається, і ніхто не дізнається, що вона злочинниця. Усі злочини, що здійснилися в моєму домі і що про них уже балакають у світських колах, згодом забудуться, а якщо і знайдуться недоброзичливці, що згадають про них, то я візьму вину на себе. На одного більше, на двох чи на трьох, усе одно! Моя дружина візьме всеньке наше золото, а головне, сина, і втече подалі від цієї безодні, у яку разом зі мною, здається, ладен провалитися цілий світ. Вона буде жити, вона ще буде щаслива, адже вся любов її належить синові, а син залишиться з нею. Я зроблю добру справу, і від цього на душі полегшає.
І королівський прокурор зітхнув вільніше.
Ридван зупинився у дворі його дому.
Вільфор плигнув з підніжки на сходинки ґанку; він бачив, що слуги здивовані його швидким поверненням. Нічого іншого він не прочитав на їхніх обличчях; ніхто не забалакав до нього; перед ним, як завжди, розступалися, та й годі.
Він поминув кімнату Нуартьє, помітивши крізь прохилені двері дві невиразні тіні, проте не замислився над тим, хто ж прийшов до його батька; його гнала вперед тривога.
«Тут усе, як і було передніш», — подумав він, беручись малими сходами, що провадили до покоїв його дружини і порожньої Валентининої кімнати.
Він замкнув за собою двері на сходовий майданчик.
— Нехай ніхто не заходить сюди, — сказав він собі, — я повинен побалакати з нею безперешкодно, сказати їй усе, попросити у неї вибачення…
І він увійшов до маленької вітальні, де вечорами вкладали спати Едуара; хлопчина навчався в пансіоні, та щовечора повертався додому; мати нізащо не хотіла з ним розлучатися.
Вільфор озирнув кімнату.
— Нікого нема, — мовив він, — вона у спальні.
І кинувся до дверей.
Та ті двері були замкнені.
Він зупинився, відчуваючи, як його тіпає всього.
— Елоїзо! — гукнув він.
— Хто там? — почувся голос його дружини.
Йому здалося, ніби той голос лунав слабше, ніж звичайно.
— Відчиніть, відчиніть, — вигукнув Вільфор, — це я!
Та попри владний і заразом тривожний тон цього наказу ніхто не відчинив.
Вільфор висадив двері ногою.
На порозі будуара стояла пані де Вільфор із блідим, перехнябленим обличчям і дивилася на чоловіка непорушним поглядом, що викликав жах.
— Елоїзо! — вигукнув він. — Що з вами? Кажіть!
Вона простягнула до нього безкровну, закляклу руку.
— Усе зроблено, мосьпане, — сказала вона з глухим харчанням, що наче роздирало їй горлянку. — Що ви ще хочете?
І, немов підкошена, повалилася додому.
Вільфор підбіг до неї й ухопив її за руку. Та рука конвульсивно стискала кришталевий слоїчок із золотою кришкою.
Пані де Вільфор була мертва.
Ошалівши з жаху, Вільфор позадкував до дверей, не відриваючи очей від тіла дружини.
— Едуаре! — раптом вигукнув він. — Де мій син?
І він вибіг із кімнати, волаючи на всеньке горло:
— Едуаре! Едуаре!
Той крик був такий страшенний, що на нього звідусіль позбігалася челядь.
— Мій син! Де мій син? — допитувався Вільфор. — Заберіть його, щоб він не бачив…
— Пана Едуара нема внизу, мосьпане, — відказав покойовий слуга.
— Він, певне, в саду, ідіть по нього!
— Ні, пане. Пані де Вільфор із півгодини тому погукала його до себе; пан Едуар пішов до неї й відтоді не виходив.
Холодний піт виступив на Вільфоровому чолі, ноги його задилькотіли, думки закружляли в голові, немов розхитані коліщата зіпсованого годинника.
— Пішов до неї! — прошепотів він. — До неї!
І помалу пішов назад, утираючи однією рукою чоло, а іншою тримаючись за стіну.
Він повинен увійти в ту кімнату і знову побачити тіло нещасниці.
Він повинен погукати Едуара, збудити відлуння тієї кімнати, яка стала домовиною; забалакати тут означало спаплюжити безгоміння могили.
Вільфор відчув, що язик не слухається його.
— Едуаре! Едуаре! — погукав він.
Ніякої відповіді; де ж хлопчина, що, як сказали йому слуги, пішов до матері й не виходив од неї?
Вільфор ступнув ще крок уперед.
Труп пані де Вільфор лежав перед дверима до будуара, де тільки й міг бути син; труп наче стеріг порога, у розплющених, непорушних очах, на мертвих вустах заклякла загадкова посмішка.
За відхиленою шторою видно було ніжку рояля і край дивана, оббитого блакитним єдвабом.
Вільфор ступнув ще декілька кроків уперед і на дивані угледів свого сина.
Він, либонь, заснув.
Бідолаху охопила невимовна радість; сонячний промінь осяяв мерзенне пекло, де він корчився у страшенних муках.
Він переступить труп, увійде до кімнати, візьме дитину на руки і втече з нею далеко-далеко.
То був уже не той Вільфор, що у своєму витонченому лицемірстві був прикладом цивілізованої людини; то був смертельно поранений тигр, що ламає зуби, востаннє зціплюючи страшну пащеку.
Він боявся вже не пересудів, а примар. Він позадкував на крок і переплигнув тіло, наче палахке вогнище.
Він ухопив сина, пригорнув його до грудей, тряс його, гукав на ім’я; хлопчик не відповідав. Вільфор жадібно припав вустами до його обличчя, воно було холодне і мертвотно-бліде; він обмацав заков’язле дитяче тіло, притулив долоню до його серця: воно не калатало.
Дитина була мертва.
Учетверо згорнутий папірець упав на килим.
Вільфор опустився на коліна, ніби його громом поцілило; дитина вислизнула з неживих його рук і покотилася до матері.
Вільфор узяв того аркуша, упізнав почерк своєї дружини і жадібно прочитав його.
Ось що там було написано:
«Ви знаєте, що я була добра мати: заради мого сина я стала злочинницею. Добра мати не розлучається із сином!»
Вільфор не вірив своїм очам, Вільфор не вірив своєму глуздові. Він порачкував до Едуарового тіла і ще раз оглянув його з тією увагою, з якою левиця оглядає тіло свого мертвого левеняти.
Із грудей його вихопився страшенний крик.
— Бог! — застогнав він. — Знову Бог!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Граф Монте-Крісто», після закриття браузера.