Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тареку, я дуже радий, що ми зустрілися — це просто диво!
Я ніс щось незрозуміле, помножене на середню англійську і тому спотворене, мабуть, аж до повної нісенітниці. Але Господи! Я зовсім збожеволів, барабанний ритм стукотів у скронях — може, від спеки, може, від реальності цієї висушеної сонцем людини, живої людини, що вешталась у моїх думках стільки років. А чи ненавидів він мене так, як я ненавидів торговця фруктами із Сіді-Бузида? Чи заважав я йому жити? Якщо не болем своїм, то своєю ненавистю, що так у мені і не прижилася — завдяки йому?
— Ти ж призначив мені зустріч. Сам.
Це доходило до мене повільно, так, як підіймався пар із горнятка з пахучим чаєм — підіймався і танув десь вище. Призначив? Йому? Зустріч? Арабу з Венеції?
— Я батько твого друга, розумієш?
Далі Тарек пояснював щось, так, ніби я прийшов звинувачувати. А я навіть тепер не думав про Вамбу — я хотів дізнатись про своє, те, що мучило мене все життя, але Тарек говорив і говорив.
— Його мати перестала мені писати раптово, ще у 1986-му. Вона на електростанції працювала, інженером, тож я подумав… Я дзвонив, але ніхто не відповідав. Сподівався, що нарешті одружилася і чоловік заборонив листуватися зі мною, що перебралися кудись. Їхати в Радянський Союз я не міг, я перебував у Європі нелегально… Просто завжди сподівався…
Тарек закрив обличчя руками.
— Хай Валерій пробачить мені. Я не міг приїхати. Бачить Бог, не міг. Я вже казав, я був у Європі поза законом… Але якби я знав, що у мене є син! Іншаллах, він пробачить мене!
Лотфія тихо вийшла з кімнати. Ніби так заведено було, що їй не треба бачити його почуттів, ніби боїться, що біль помножиться на двох, а не розділиться. А може, просто вийшла, а я навигадував собі.
Тарек розпитував про Вамбу найменші дрібниці. Який краєвид з вікна його квартири, який одяг він носить, із чим п’є чай. Кивав головою, стискав губи з дитячою образою, коли я не знав відповіді:
— Нічого, продовжуй, — казав розважливо, пробачаючи мені моє незнання, наче він і мій батько, не лише Вамби.
А чому мені, не йому, не Вамбі Тарек полегшував біль? Що є такого в мені чи у Вамбі? Чи що, Вамбі допомога була не потрібна? Він не такий слабкий? Чи просто збіглося — якийсь резонанс невідомих фізиці сил стався у той момент, коли я так палко позаздрив, так живо уявив Венецію, місто на морі, у якому чекає батько — не мене.
Ми сиділи на великих подушках, і лампадки мерехтіли по кутах невеликої вітальні в будинку Тарека, і щось вологе мерехтіло в його очах, і було так тихо, що, здавалося, весь всесвіт слухає. Адже запитання, відповідь на яке означала б для мене нову надію або повний відчай, вже готове було зірватися з язика. Я наважився і змінив тему:
— Тареку, цього можна позбутися?
— Чого?
— Цього. Співчуття.
Тиша. Одна з лампадок зашипіла і згасла переді мною, може, навіть від мого подиху.
— Навіщо тобі? — сказав так, ніби це в мене тюрбан на голові, і Аллах через кожне слово, і от я питаю, де дістати вибухівку чи інструкцію з пілотування «Boeing-767». Мені буде соромно потім за ці думки, за прирівнювання всіх мусульман, а особливо Тарека, до екстремістів, але тоді соромно не було… Я знизав плечима. В очі Тареку не подивився. У мене взагалі є такий недолік — я мало дивлюся людям в очі, майже не дивлюсь, кручу щось у руках чи роздивляюсь якусь картину за правим плечем співрозмовника. Це для менеджера з продажів великий гріх, величезний… Тому я й не досяг великого успіху в продажах, так я думаю. Але в тій розмові це давало мені перевагу. Простіше розповідати про свої страхи темряві, маленькій лампадочці посеред зануреного у ніч бідного кварталу Каїра, ніж дивному тунісцю, який бачив тебе більш ніж голим — зсередини:
— Я хочу жити нормальним життям. Щоб робота, сім’я. Як у всіх. Щоб не тривожитися за завтрашній день, щоб возити дружину на відпочинок — от хоч би у ваш Єгипет чи Туніс — і вона тоді буде щаслива, нарешті… А це все — воно ж не моє. Ці біль, страждання, думки… Навіщо вони мені? Навіщо мені думати про митарства торговця фруктами з якоїсь діри в Тунісі? А головне — відповідальність. Грьобана відповідальність! — по-англійськи це звучало «fucking responsibility», зовсім природно, хороші в мене, виявляється, були курси.
— You don’t wanna take responsibility?[8] — перепитав Тарек без емоцій, вперся очима в одну точку, ніби енергія разом вийшла з його довгого немолодого тіла.
— No, I don’t[9], — звичайно ж, я не хотів, дивні ці араби — питати таке. Лишив би уже в спокої, скраєчку, де і належить бути, за означенням, моїй хаті.
Ніч падала на Каїр, затихала остання пісня муедзина, і звуки завмирали, тихі голоси сусідів змовкли зовсім… Я дивився на мерехтіння світла перед собою і чекав відповіді. Електричного світла в домі не було — я соромився спитати, чому. Як і електричного світла, не було відповіді. Довго, так що здавалось, уже й не буде ніколи.
Тарек мовчав, схиливши голову, заплющивши очі, похитуючись, мов у трансі — чи, може, так мені здавалося в нерівному світлі. Білий одяг підкреслював сивину, а зморшкуваті риси обличчя чорними тінями творили образ мудрий і урочистий, як гарна фотографія на надгробку.
— Так, можна позбутись, — сказав хриплувато і змовк, ніби кожне слово підбирав хвилинами. — Просто припини співчувати. Припини думати. Ніхто тебе не примушує.
Я зірвався. Я ж чекав його слів так довго, здається, так само довго, як Земля чекала Спасителя, а отримав таке! І я зірвався, зірвався і закричав, так що Лотфія і її батьки, мабуть, прокинулись і вслухались у темряві в мою ламану англійську:
— Але вони самі приходять! — кричав. — Приходять! Тунісець! Той, що спалив себе! Яке мені діло до його грьобаного візка з фруктами? Скажи, яке? Чому він, а не якась голодна дитина в Африці?
— Мухаммед Буазізі? Чи інший?
— Звідки ви знаєте його ім’я?
— Кожен тунісець знає його ім’я. Тепер.
— Боже… Ну так зрозумійте мене! Чути людину, що ладна себе підпалити! І врешті я не зробив нічого, я не допоміг! Бо у мене є своє життя, робота! Люди не можуть кинути всі свої важливі справи, клієнтів, замовлення, щоб тільки дослухатись, чи не дійшов до межі якийсь невдаха на краю світу. І що? Що, тепер я винен у тому, що він помер? У тому, що весь Туніс повстав?
— У тому, що повстане Єгипет… Kullena Khaled Said. We are all Khaled Said[10], — задумливо і якось співучо промовив мій співрозмовник. — Ні, ти не винен.
— Що? А що ви сказали? Що за Халед Саїд?
— Неважливо. Послухай, Костю…
І я слухав, слухав, ніби уві сні, сповідь людини, дуже схожої на мене — не шкірою і не кольором очей, не віком і статусом, і навіть не віросповіданням. І ми ж із ним не виросли на «одних букварях», але він, живучи своїм далеким від мого життям, чув мене, як перехоплену радіопередачу, мелодраму з елементами жахів, слухав, виявляється, без огиди і не жаліючи на це часу. Він, мусульманин, не називав мене невірним, не називав розпусником — він був, здається, толерантнішим до моїх слабкостей, ніж я до чужих. Він чув і змінювався, і легковажний студент по обміну, що гуляв колись із Вамбиною мамою вуличками українського міста, перетворювався на людину, що слухає світ. Слухає, починає розуміти зв’язки і причини, наслідки кожної маленької дії і множинність можливих шляхів, і після цього ще вірить у щось, бо, зрозумівши, виявляється, починає більше любити.
— Кого любити? — питав я щиро.
— Ну як же? Світ. World, — пояснює він. — Людей.
Тарек не був сильним, ні — як і я. Може, це прокляття (Тарек називає це даром, та я все ще думаю, що це прокляття) дається лише слабким, найслабшим навіть. Лиш тим, хто не може співчувати ділом? Може, в нас просто вийняли хребет, а навзамін дали оцю недолугу нездатність відключитися від безкрайнього больового поля, і якісь випадкові хвилі долітають і долітають, примушуючи здригатись від почуття несправедливості. Але більше нічого, здригатись від болю і мовчати — ось що я можу. І хіба Тарек зробив більше? Хіба можна взагалі зробити більше? Не палити ж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Синдром листопаду, або Homo Compatiens», після закриття браузера.