Читати книгу - "Японський коханець"

бо знову відчула нудоту, однак пазурі ще дужче вчепилися в неї. «Відпусти, відпусти!» — пробурмотіла Альма, хвицаючись ногами. Ляпас на мить протверезив її, й вона невиразно побачила пошрамоване лице чоловіка, бритий череп. І враз відчула незбагненну полегкість, заплющила очі й забулася: з її пам’яті вмить вивітрилися і прикра пиятика, і непевність та страх через залізні обійми незнайомця, який щойно дав їй ляпаса.

О сьомій ранку в суботу Альма прокинулася на задньому сидінні якоїсь автівки, загорнута в цупку плюшову ковдру, що дряпала їй шкіру. Смерділо блювотою, сечею, тютюном і алкоголем. Дівчина не знала, де вона, й не пам’ятала подій минулої ночі. Альма сіла й спробувала була обсмикнути плаття, і щойно тоді збагнула, що загубила одяг і нижню спідницю: вона була боса, в самих лише ліфчику, панталонах та поясі, до якого кріпилися подерті панчохи. В голові гуло, було холодно, сухо в роті й дуже лячно. Альма знову лягла, скулилася, застогнала й покликала Натаніеля.

За мить відчула, що її хтось термосить. Насилу розплющила очі й, намагаючись сфокусувати погляд, розгледіла чоловіка, котрий прочинив дверцята автівки й схилився над нею.

— Кава та аспірин, і тобі трохи полегшає, — він простягнув їй паперовий стаканчик і дві пігулки.

— Облиште мене, я мушу йти, — язик у неї плутався, проте Альма спробувала підвестися.

— Нікуди ти така не підеш. Твої родичі прилетять за кілька годин. Зараз ранок. Випий кави. І якщо це тобі цікаво, я твій брат Самуель.

Так через одинадцять років після загибелі на півночі Франції воскрес Самуель Мендель.

Після війни Ісак Беласко одержав незаперечні докази того, як склалася доля Альминих батьків у нацистському концтаборі неподалік Треблінки, на півночі Польщі. Росіяни не задокументували визволення табору, як це зазвичай робили американці, й офіційно про те, що відбувалося в цьому пеклі, було мало що відомо, але, за даними Єврейської агенції, за період від липня тисяча дев’ятсот сорок другого по жовтень тисяча дев’ятсот сорок третього року там загинули вісімсот сорок тисяч людей, з них вісімсот тисяч євреїв. Стосовно Самуеля Менделя Ісак з’ясував, що його літак був збитий у небі Франції над зоною, контрольованою німцями, і за документами британського військового архіву, ніхто тоді не вижив. Альма на той час уже багато років не чула про рідних і вважала їх мертвими задовго до того, як дядько підтвердив її здогади. Почувши звістку, Альма, всупереч очікуванням, не вдарилася в сльози, бо впродовж цих років так навчилася стримувати почуття, що сліз, аби їх висловити, вже не було. Ісак і Ліліан вважали необхідним перегорнути останню сторінку трагедії й полетіли з Альмою до Європи. На цвинтарі у французькому селі, де впав літак, вони встановили меморіальну табличку з іменем Самуеля й датами його народження та смерті. Їм не вдалося одержати дозвіл, щоб відвідати контрольовану Радянським Союзом Польщу; через багато років Альма здійснить цю прощу. Минуло вже чотири роки відтоді, як закінчилася війна, але Європа й далі стояла в руїнах, і маси переміщених осіб блукали в пошуках батьківщини. Альмі здалося, що їй не вистачить життя, щоб віддячити долі за те, що залишилася живою — одна з цілої родини.

Приголомшена словами незнайомця, який назвався Самуелем Менделем, Альма вирівнялася на сидінні автівки й у три ковтки глитнула каву й пігулки. Чоловік не був схожий на рожевощокого юнака з пустотливим виразом обличчя, з яким вона прощалася на причалі в Данцигу. Її справжній брат був невиразним спогадом, а не цим худорлявим чоловіком із суворим поглядом та стисненими губами, випаленою сонцем шкірою й поритим глибокими зморшками та шрамами лицем.

— Звідки я маю знати, що ти мій брат?

— Нізвідки. Але якби не це, я не гаяв би з тобою часу.

— Де моя одіж?

— У пральні. За годину буде готова. Отже маємо час, щоб поговорити.

Самуель розповів, що останнім, що він побачив, коли збили літак, був цілий світ, який крутився у нього перед очима. Він був певен, що не спустився на парашуті, бо німці його б помітили, і не розумів, як не загинув, коли літак спалахнув, ударившись об землю. Найімовірніше, під час падіння, його викинуло з літака на крону якогось дерева, де він зависнув. Ворожий патруль виявив тіло другого пілота й припинив пошуки. Його — непритомного, з численними переламами — врятували двоє французьких партизанів; завваживши, що він обрізаний, вони передали Самуеля групі єврейського опору. Кілька місяців його переховували в печерах, стайнях, підземеллях, закинутих фабриках та оселях добрих людей, готових допомогти; Самуеля часто переміщали з місця на місце, поки кості зрослися, він перестав бути тягарем і приєднався до групи як боєць. Туман, що паморочив йому мозок, розвіявся набагато пізніше, ніж зрослися кості. По мундиру, в якому його знайшли, люди виснували, що він з Англії. Самуель розумів по-англійськи й по-французьки, але відповідав польською; минув не один місяць, перш ніж він зміг спілкуватися іншими мовами, якими володів. Не знаючи його імені, товариші через шрами нарекли його Рубцем, але він уподобав прізвисько Жан Вальжан на честь героя роману Віктора Гюго, який читав, поки оклигував. Самуель з товаришами брав участь у сутичках і перестрілках цієї, здавалося б, безнадійної війни. Німецькі сили були такими ефективними, їхня бундючність такою неймовірною, а жадоба панування й крові такою невситимою, що здійснювані групою акції саботажу не могли бодай подряпати панцир чудовиська. Партизани жили в пітьмі, пересуваючись, мов розпачливі щурі, не в змозі позбутися відчуття поразки й безпорадності, а проте продовжували боротьбу, бо не мали вибору. Їхнім вітанням було одне-єдине слово: перемога. І прощалися вони тим самим словом: перемога. Кінець був відомий: спійманого під час акції відправляли до Аушвіца.

Наприкінці війни, виживши в концтаборі, Жан Вальжан зумів пробратися на пароплав, що взяв курс на Палестину, куди — всупереч Великій Британії, яка контролювала регіон і намагалася цьому протидіяти, щоб уникнути конфлікту з арабами, — прибували хвилі іммігрантів-євреїв. Війна перетворила Самуеля на самотнього, завжди готового боронитися вовка. Він задовольнявся випадковими стосунками з жінками, поки одна з них, товаришка по Мосаду — ізраїльській розвідці, співробітником якої Самуель став, — ретельна й розважлива агентка сповістила, що невдовзі в них народиться дитина. Звали її Анат Ракоші, вона емігрувала з Угорщини разом з батьком, бо з численної родини вижили тільки ці двоє. Із Самуелем жінка підтримувала зручні для обох сердечні стосунки, які не були коханням і навряд чи мали б майбутнє, якби не ця несподівана вагітність. Анат вважала себе неплідною через голод, побої, зґвалтування й медичні «експерименти»,