Читати книгу - "#Галябезголови"

Схлипнула і аж розсердилася, бо…

— Краще кусатися…

Витерла сльози долонькою. Вмостилася зручніше — все ж мала надію перепочити і поспати, перш ніж голова остаточно заповниться безнадією і відчаєм, бо вже зрозуміла: будь-яка думка про ВІЛ блокує процес мислення в принципі — мізки відмовляються аналізувати ситуацію, шукати з неї вихід. Натомість увесь простір і, здається, увесь білий світ заповнюються жахаючим страхітливим чорним хаосом. Душить, не дає дихати, наказує сховатися і заніміти, а якщо і штовхає, то лише до прірви. І ніяк його не здихатися! Може, хоч уві сні відступить?

Сон все не приходив. Галя хвилин двадцять пролежала із заплющеними очима і за весь цей час змогла зачепитися лише за одну обнадійливу думку.

— Мій глухий кут — тут? — прошепотіла, згадавши, як Тьомин тато глянув на неї із прикрістю, проте сказав: «Залишайся!»

Розплющила очі, сіла на ліжку. В іншій ситуації із захопленням би констатувала: в світі є дива, бо як інакше пояснити, що вночі на заміській трасі повернула саме на ту дорогу, яка і привела до єдиного місця на землі, де для неї знайшовся прихисток. Та сьогодні Галя не вірила у дива. Звичайний збіг! Вона згадала про існування Тьоминого батька лише тоді, коли побачила при дорозі пафосний борд з рекламою його бази відпочинку і з підсвідомості випливли Тьомині плачі, коли жалівся на багатого тата, який володіє шматочком раю на землі, та не дуже ділиться із сином прибутками від нього.

Задумалася: що вона взагалі знає про Андрія Івановича Чорнобая? Лише те, що він, певно, ще той козел, раз покинув Тьомину матір з малим сином на руках і дременув світ за очі.

— Хоч би затримувався на своїй базі до ночі, щоби менше з ним перетинатися, — сказала, бо на горлянку наступало відчайдушне бажання не бачити геть нікого. Глухий кут таким і є, бо до нього не зазирають люди. «За винятком хазяїна!» — подумала, та раптом зрозуміла, що знає про свекра навіть менше, ніж їй потрібно! Чому, приміром, вона вирішила, що Чорнобай живе у своєму дерев’яному палаці один? Навіть, напевне, він живе не один. Поруч з ним є люди.

— Погано! Все погано! — підхопилася, подалася до дверей: поки свекра нема, обійде великий дім, обдивиться-зрозуміє, чи багато тут люду мешкає.

Рвучко розчахнула двері гостьової кімнати і від несподіванки аж відсахнулася — за дверима у коридорі стояв Чорнобай. І вигляд мав розтривожений.

Наїжачилася.

— А… на базу?

— Встигну.

— Добре, — відступила назад у кімнату, хрясь дверима перед носом Чорнобая, роздратувалася. — Погано! Все погано!

Застигла біля стіни: чому свекор тупцює біля її кімнати? Він… увесь цей час там був? Знову до дверей. Рвонула їх на себе: Чорнобай так і стояв перед дверима, тільки тепер вигляд у нього був спантеличений.

— Чому ви стоїте під дверима моєї кімнати?! Ви — маньяк?

— Галю, я підійшов до дверей за мить до того, як ти їх відчинила.

— Навіщо?

— Вже сів за кермо, хотів їхати, а потім подумав… Невістка приїхала в гості, а я…

— Я не в гості!

— Добре, не в гості. Додому! Я ж так сказав на весіллі? Мій дім — ваш дім.

Галя напружилася. Дивилася Чорнобаєві у вічі.

— Ви з Тьомою говорили?

— Ні. А треба?

— Ви говорили з ним!

— Хотів. Але не вийшло. Не віриш?

— Не вірю!

— Дарма! — дістав мобільний, набрав номер сина.

«На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок…»

— Досить, — прошепотіла Галя.

Відключив дзвінок. Застиг у коридорі по один бік від розчахнутих дверей, дивився на невістку обережно, наче і погляд його міг нашкодити дівчині. Довго дивився. Вона не знітилася від того. Стояла у гостьовій кімнаті по другий бік розчахнутих дверей — чи то байдужа, чи то вже… мертва. Кахикнув.

— Знаю, не хочеш запитань, — сказав. — Ну, то таке! Дурня, звичайно, але — маєш право! Тому не ставитиму запитань. Але хочу засвідчити один факт.

— Валяйте! — Галя відповіла із ввічливості, хоч насправді з кожним новим словом Чорнобая усвідомлювала, як розмова виснажує її і відбирає останні сили.

— Ти хочеш, аби ніхто не знав про місце твого перебування! Навіть Артем. Мені здається, що ти дуже цього хочеш. Отакий факт. Я правий, Галю?

Завмерла. Ані пари з вуст. Дивилася крізь чоловіка, наче зовсім не бачила його.

— Добре, — мовив Чорнобай. — Будемо вважати: моє припущення є правильним. Так от у зв’язку з цим…

Схаменулася. Глянула Чорнобаєві у вічі з острахом і таким відчаєм, аж насупився: дідько, як же тяжко з дівчиною спілкуватися! Після телефонної розмови з сином він з пів години просидів у гаражі, бо все ніяк не міг второпати: як йому тепер слід вчинити з Галею?! Розумів лише: будь-яке рішення буде складним, та спілкуватися з невісткою виявилося найважчим ділом.

— Так от! — повторив роздратовано. — У зв’язку з цим! Ніхто не знатиме, де ти є, якщо я погоджуся зберігати твою таємницю. Ти ж це розумієш?

— Розумію…

— Добре.

— Добре «що»?

— Все добре, Галю! Можеш розраховувати на мене, — сказав Чорнобай і попхався врешті на базу.

Керуюча «Левадою» Казимира Теодорівна Хитрук, сухенька, схожа на англійську королеву, пані з міцнішим за алмаз внутрішнім стрижнем, основним своїм життєвим досягненням могла б цілком заслужено вважати не той факт, що народила вправного сина, не те, що організувала і розвинула прибутковий бізнес чи знайшла у собі мужність одинадцять років доглядати за прикутим до ліжка хворим чоловіком, а те, що у свої сімдесят іще мала сили залишатися градоутворювальною персоною Затятового.

І це не жарт! Авторитет і досвід Казидорівни визнавали і влада, і опозиція, і простий люд. Її лісопилка, якою тепер керував син Алік, платила немалі податки до бюджету міста, та легендою серед затятівців став трагічний випадок, коли на лісопилці Хитруків відтяло ногу одному із кращих її працівників Толі Сулимі. Той випадок наочно продемонстрував життєві принципи Казидорівни. Наполягла, аби Алік виплатив Сулимі небачену щедру компенсацію, та на тому вважала проблему вичерпаною, і, коли безногий каліка Толя Сулима став потроху спиватися, лише раз зглянулася. Перестріла його біля хати, вхопила за шкірку так міцно, що Толя аж