Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

— Але вам особисто треба в цьому переконатися?

— Нам усім треба переконатися. Тепер, коли заварилася каша, я вже шкодую, що взагалі дізнався про їх існування.

— Чому?

Тон Таддео вдивлявся у щось на вулиці. Він поманив до себе священика.

— Підійдіть-но сюди на секунду. Замість відповідати, я вам дещо покажу.

Аполло вислизнув з-за стола і поглянув на брудні, посічені коліями вулиці за муром, який оточував палац, казарми та корпуси колегіуму, що відгороджували начальницьке пристанище від бурхливого міста плебеїв. Учений показував на темну постать селянина, який у присмерку тягнув додому віслюка. На його онучі з мішковини налипнуло стільки болота, що, здавалося, чоловік ледве волочив ноги. Однак він помалу чвалав уперед, роблячи важкі кроки та щоразу відпочиваючи за кожним із них. Здається, він просто смертельно втомився і не хотів зчищати грязюку з ніг.

— Він не їде верхи на віслюкові, — пояснив тон Таддео, — бо вранці навантажив його зерном і просто не замислюється над тим, що зараз торби порожні. Так було вранці, так є і надвечір.

— Ви його знаєте?

— Він проходить і під моїми вікнами. Кожен ранок і кожен вечір. Ви його не помічали?

— Таких тисячі.

— Погляньте. Ви спроможетесь переконати себе в тому, що він — прямий нащадок людей, які, ймовірно, винайшли літальні апарати, подорожували на Місяць, приборкали сили Природи, конструювали машини, які, здається, не тільки говорили, а й мислили? Ви здатні повірити, що колись існували такі люди?

Аполло змовчав.

— Погляньте на нього! — наполягав учений. — Але ж ні, уже надто темно. Вам не видно, що пранці вже глитають його карк, у нього провалилося перенісся. У нього парез[92]. Але, звісно ж, починати слід було з того, що він недоумкуватий. Неписьменний, забобонний, душогуб. Заразив дітей. А за кілька монет і вбив би їх. Рано чи пізно він їх продасть, коли вони стануть трошки старшими і з них уже буде хоч який пожиток у хазяйстві. Погляньте на нього і скажіть, чи ви бачите в ньому нащадка колись могутньої цивілізації? Що ви бачите?

— Подобу Христову, — процідив крізь зуби монсеньйор, подивувавшись зі свого раптового гніву. — А що вам хотілось, аби я роздивився?

Учений нетерпляче пхикнув:

— Невідповідність. Людей на вулицях, котрих бачимо з усіх наших вікон, та людей, у стародавньому існуванні яких нас намагаються переконати історики. Для мене це неприйнятно. Як примудрилася повністю знищити себе настільки потужна й обізнана цивілізація?

— Можливо, — припустив Аполло, — саме через свою матеріальну велич та матеріальну обізнаність, не більше… — Він підійшов до лойової свічки і запалив її, бо сутінки швидко переростали в ніч. Священик тесав кременем об кресало, доки не зблиснула іскра, і він її обережно роздмухав у трутниці.

— Можливо, — погодився тон Таддео, — але я в цьому сумніваюся.

— То ви повністю заперечуєте історію, вважаючи її міфом? — З іскри народився пломінчик огню.

— Не «заперечую». Але ми повинні все ставити під сумнів. Хто творив усі ці ваші історії?

— Звичайно ж, чернечі ордени. У найтемніші століття більше не було кому вести записи. — Він переніс вогник до ґнота.

— Ну, от і маєте! А в часи антипап скільки орденів-розкольників фабрикували свої версії подій, а потім видавали свої примірники за творіння предків? Вам нічого насправді не відомо. Нічогісінько. Ми не можемо заперечувати лиш одного: колись на цьому материку процвітала набагато розвинутіша в порівнянні з нами нинішніми цивілізація. Просто подивіться на кам’яні руїни та зогнилий метал, і самі в цьому переконаєтеся. Можна копнути під розвіяний вітром бархан і натрапити на їхні понівечені дороги. Але де ж свідчення того, що існували машини, про які нам зараз торочать ваші історики? Де рештки екіпажів-самобігів або летючих апаратів?

— Їх перекували на орала та мотики.

— Якщо вони взагалі існували.

— Коли ви настільки недовірливі, то навіщо морочити собі голову лейбовіцівськими документами?

— Бо недовіра не дорівнює запереченню. Недовіра — могутнє знаряддя, яке необхідно застосовувати й до історії.

Нунцій силувано посміхнувся:

— То що ж вам потрібно від мене, вельми вчений тоне?

Дослідник завзято подався вперед:

— Напишіть тамтешньому абатові. Переконайте його, що з документами поводитимуться із максимальною обережністю. Що їх неодмінно повернуть після якнайретельнішого вивчення на предмет достовірності змісту.

— І чиї ж запевнення ви хочете йому передати — ваші чи мої?

— Ганнеґанові, ваші та мої.

— Я можу пообіцяти тільки ваші та Ганнеґанові. Власних військ у мене немає.

Учений аж розчервонівся.

— Скажіть мені, — поквапливо додав нунцій, — чому ви не хочете самі відправитися до абатства, а натомість волієте бачити їх тут? Тільки через грабіжників?

— Найвагоміша з-поміж усіх причин, яку ви можете переказати наставникові, це та, що в разі, коли нам доведеться перевіряти достовірність документів в самому абатстві, то наш висновок нічого не значитиме для інших світських дослідників.

— Хочете сказати, ваші однодумці можуть запідозрити монахів у маніпуляціях вашою думкою?

— Ем-м-м, вірогідно. Але врахуйте, якщо документи перебуватимуть тут, то з ними зможуть ознайомитися всі вчені колегіуму, котрі мають відповідний вишкіл. Будь-який тон із інших князівств матиме змогу поглянути на них особисто. Але ж цілий колегіум не може на півроку переїхати кудись у південно-західну пустелю.

— Я розумію ваші мотиви.

— То ви надішлете клопотання в абатство?

— Так.

Тона Таддео відповідь, здається, подивувала.

— Але клопотання буде від вашого імені, не мого. Ну, і з мого боку буде справедливо застерегти, що навряд чи абат, дом Пауло, дасть на це свою згоду.

Але, схоже, ця відповідь тона цілком задовольнила. Коли він пішов геть, нунцій викликав свого писаря.

— Завтра ж вирушаєш до Нового Риму, — повідомив він його.

— Повз абатство Лейбовіца?

— Заїдеш до них по дорозі назад. Послання для Нового Риму не терпить зволікань.

— Так, месере.

— А в абатстві перекажеш дому Пауло, що цариця Савська чекає до себе в гості Соломона[93]. З дарами. А потім тобі буде ліпше затулити вуха. Коли в настоятеля скінчиться вибух гніву, вертайся сюди чимшвидше, аби я міг відмовити тонові Таддео.

Розділ 13

У пустелі час збігає повільно, і його плин важко помітити. Змінилося дві пори року відтоді, як дом Пауло відмовився задовольняти клопотання з-за Рівнин, але все стало на свої місця тільки два тижні тому. Та чи стало насправді? Адже очевидно, що внаслідок цього Тексаркана лишилася невдоволеною.

Перед заходом сонця абат гуляв по мурах свого монастиря, випнувши уперед щелепу, як старий, поораний часом визубень скелі, немов хотів, щоб