Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Слуга, видавалося, ледве повірив у таку щедрість.

— Хай благословить вас Бог, сер! Ви — справжній джентльмен, що й казати!

Ебенезер відпустив його та повернувся до своєї проблеми. Що ж його робити? Майже весь залишок того дня він провів розглядаючи в люстерку різні вирази свого обличчя; майже весь наступний день він складав станси до Смутку та Меланхолії в стилі «Il Penseroso»[24] (проте коротші та, за його задумом, з іншим впливом); третій же день він провів у ліжку, встаючи лише для того, щоб поїсти та справити потреби. Бертран час від часу пропонував свої послуги, але він від усього відмовлявся. Із ним відбулася зміна: він не голився, не міняв кальсонів, ноги його були немиті. Як можна сісти на корабель і відплисти до диких, примітивних колоній тепер, коли він усвідомив себе поетом і був ладен запалити весь Лондон своїм мистецтвом? А однак, як же йому викрутитися самому, без підтримки й без гроша, пішовши навсупір волі батька і зрікшись при тому спадщини?

— Що ж мені робити? — запитував він себе, лежачи четвертого дня в ліжку немитий і нечесаний. За вікном був туманний, хоча й теплий і сонячний березневий ранок, і сяйлива імла на вулиці викликала в нього головний біль. Постіль була несвіжа, як і його нічна сорочка. Від вогню в коминку залишилося саме холодне вугілля. Минула восьма, дев'ята година, а він досі не міг зважитися встати з ліжка. Одного разу, задля експерименту, він спробував затримати дихання, щоб побачити, чи зможе він таким робом померти, бо ж жодної альтернативи цьому він не бачив; але за якихось пів хвилини несамовито втягнув ротом повітря і до нових спроб більше не вдавався. У животі забурчало, і сфінктери сповістили його про свій дискомфорт. Він ніяк не міг придумати жодної причини для того, щоб встати з ліжка, і жодної, щоб у ньому залишитися. Пробило вже десяту, час ішов.

Близько опівдня, всоте цього ранку перебігаючи по кімнаті, його погляд зупинився на тому, на що доти він не звернув уваги: якийсь клаптик паперу на підлозі біля письмового стола. Упізнавши його, він, не маючи нічого на мислі, виліз із ліжка, підняв його та, примружившись у яскравому світлі, прочитав:

Ебенезер Кук, Джент., Поет-лауреат…

Решта цього звання була відірвана, але, попри цю втрату, а, можливо, саме завдяки їй, у голові Ебенезера раптом сяйнула думка яка сповнила його такої приємної рішучості, що настрій його миттю поліпшився, проганяючи геть триденний смуток, як березневий бриз проганяє шквали. По спині пробіг легенький трепет; обличчя його розпашілося. Схилившись над чистим аркушем паперу для листів, він звернувся з привітанням безпосередньо до Чарлза Калверта, третього лорда Балтимора та другого Лорда-правителя провінції Меріленд. Ваше Превосходительство, писав він, такою ж твердою рукою, як і декілька ночей тому:

За декілька днів я маю намір відплисти на борту барка «Посейдон» до Меріленду з метою перебрати на себе обов'язки управителя маєтності мого вітця в Дорчестері, що має назву мис Кука. Ваша Світлість зробить мені велику честь, а Вам це, либонь, не завдасть великого клопоту, якщо Ви, перш ніж я вирушу в путь, погодитеся надати мені аудієнцію, щоб я міг обговорити з Вами деякі свої плани, котрі, як я сподіваюся, не викличуть Вашого незадоволення, а також для того, щоб мати нагоду взнати безпосередньо від Вас, чоловіка, безперечно, найдосвідченішого в цьому питанні, де б я міг, опинившись у Провінції, знайти покревне мені духом товариство людей вихованих і вишуканих смаків, із якими я міг би ділити свої вільні від обов'язків години відпочинку, приділяючи час таким культурним розвагам, як поезія, музикування та світська бесіда, без яких життя було б лише пустим і навряд чи стерпним диким існуванням. Смиренно очікуючи на відповідь Вашої Світлості, з повагою, залишаюся

Вашим покірним і відданим слугою,

Ебенезер Кук

І якусь хвильку подумавши, він самовпевнено доточив до свого імені одне-єдине слово Поет, вважаючи зайвою скромністю заперечувати або ж приховувати саму свою сутність.

— О Святі Небеса! — вигукнув він сам до себе, згадуючи свій недавній пригнічений настрій. — Та я замалим знову не сповз у цю Прірву! Я так міркую, що на мене постійно чатує ця небезпека: це моя Немезида, і цим я відрізняюся від інших людей, зовсім як нещасний Орест, якого переслідували Фурії! Що ж, хай буде так: принаймні я вже знаю, які вони — ці мої жахливі Еринії, і вже зможу вчасно розпізнати їхнє наближення. І за це дякую тобі, Джоан Тоуст! Тепер мені відомо, як боронитися від їхнього нападу. — Він звірився зі своїм свічадом і, після кількох невдалих спроб, «віддзеркалив» такі рефлексії: — Життя! Я маю кинутися назустріч Життю, втекти до нього, як Орест втік до храму Аполлона! Дія буде моїм святилищем; Заповзятливість — моєю заслоною! Я буду битися, щоб не розбили мене! Саме Життя візьму я за роги! Покровителю піїтів, твоїм храмом буде Цілий Великий Справжній Світ, до якого я плину з розпростертими руками; нехай він береже мене від Безодні, і я сягну таких вершин, що в Ериній запаморочиться голова і вони падуть долу, обернувшись на поблажливих Евменід!

Потім він перечитав свого листа.

— Так, — сказав він, — читай і радій із цієї звістки, Балтиморе! Не щодня твоїй провінції випадає щастя зустрітися з поетом. Еге! Таж сьогодні вже двадцять сьоме число! Я мушу негайно ж віднести листа особисто.

Вирішивши так, Ебенезер гукнув Бертрана, але, не знайшовши його вдома, скинув із себе смердючу нічну сорочку та почав вдягатися сам. Вирішивши не завдавати шкірі клопоту миттям, він натягнув свої найкращі короткі, без штрипок, льняні кальсони, рясно напахчені парфумами, білу, доброго голландського люстрину сорочку, простору та м'яку, з вузьким комірцем, рукава якої на зап'ястках були зібрані чорними стрічками шпанського отласу та мали маленькі манжети, стримано прикрашені рюшами. Наступними він вдягнув пару плисових, нічим не оздоблених чорних плюндрів, що ледве сягали колін, вузькі в стегнах