Читати книгу - "Деміан"

такою була його земна роль. Він затишно почувався саме в минулому, занадто добре знався на ньому, багато читав про Єгипет та Індію, про Митру й Абраксаса. Його любов була прив’язана до образів, які земля вже бачила. А в глибині душі він, напевно, сам знав, що нове має бути новим для сьогоднішніх людей, що воно б’є фонтаном зі свіжого ґрунту, а не черпається з колекцій і книгозбірень. Його місія полягала, можливо, в тому, щоб допомагати людям, приводячи їх до самих себе, як це він зробив зі мною. Але не в тому, щоб давати їм щось нечуване — нових богів.

І тут мене несподівано осяйнуло: кожен має свою «роль». Але ні для кого немає такої, яку б він міг вибрати сам, описати й виконувати, як йому заманеться. Отже, неправильно бажати нових богів? Як і бажати дати щось світові? Ніякого, абсолютно ніякого зобов’язання не існує для тих людей, що прокинулися, окрім одного — шукати себе, зміцнюватися в собі, намацувати свій власний шлях, куди б він не провадив. Це мене глибоко вразило, бо таким був для мене підсумок пережитого.

Раніше я часто грався образами майбутнього, приміряв ролі, які могли бути призначені мені, — наприклад, поета (яку я, можливо, частково втілював у словах, але насправді уявив тільки тепер). А можливо, провісника чи мага, чи ще когось. Але все це було дурнею. Я не для того з’явився на світ, щоб складати вірші, щоб провіщати, щоб малювати картини. Ні я, ні будь-хто інший не з’являється для цього на світ. Усе виходить тільки мимохідь. Справжнє покликання кожної людини полягає тільки в одному — прийти до самої себе. Ким би вона зрештою не стала — поетом, божевільним чи пророком, — це, врешті-решт, не так уже й важливо. Істинна мета для кожного тільки одна — прийти до самого себе. Людина може закінчити свій шлях як поет чи божевільний, пророк або злочинець — не її це справа. Справою кожного є знайти свою власну долю, не будь-яку, а свою, і віддатися їй уловні — неподільно і непохитно. Все інше — це половинчастість, це спроба втекти, це відхід кудись на протоптані стежки, це пристосуванство і страх перед власною сутністю. Ця нова дійсність, про яку я не раз здогадувався, яку я, можливо, часто вже втілював у слова, але насправді побачив тільки тепер, поставала переді мною у всій своїй острашливій величній сакральності. Я — це поштовх природи у невідомість, у нове, або в нікуди, і зробити цей стрибок з безодні дієвим, відчути в собі його волю і повністю перетворити її на власну — тільки в цьому полягає моє покликання. Тільки в цьому!

Я вже пережив багато станів самотності. Тепер я відчув, що існує глибинна, відокремлена самотність, і вона неминуча.

Я не намагався втішити Пісторіуса. Ми залишилися друзями, але наші стосунки змінилися. Лише один-єдиний раз ми торкнулися цієї теми, вірніше, говорив тільки він.

— Я маю бажання стати священнослужителем — ви це знаєте. Найбільше мені хотілося стати служителем нової релігії, яку дехто з нас передчуває. Але я не зможу ним стати (я це знаю давно, хоча не зізнавався собі в цьому). Я буду здійснювати священнодійства — можливо, на органі, можливо, ще якось інакше. Але я завжди повинен знати: в моїх відчуттях є щось прекрасне і священне — органна музика і таїнство, символ і міф. Мені це потрібно, і я не хочу від цього відмовлятися. В цьому, мабуть, моя слабкість. Було 6 правильніше просто віддатися на волю долі без будь-яких вимог. Але я так не можу; так я не здатен вчинити. Можливо, ви це зможете згодом. Це важко, це єдина у світі справді тяжка річ, мій друже. Я часто про це мріяв, але не можу — мене аж дрижаки беруть, я відчуваю себе тоді таким оголеним і самотнім. Я теж бідна жалюгідна істота, яка потребує дрібку тепла і їжі й іноді хоче відчути близькість собі подібних. Хто справді не хоче нічого, крім своєї долі, — у того вже немає нікого, той цілковито самотній, і довкола нього — тільки холодний космічний простір. Це, знаєте, як Ісус у Гетсиманському саду. Бували на світі мученики, які охоче йшли на хрест, але навіть вони не були героями, не відчували повного звільнення, навіть вони хотіли чогось любого і дорогого для себе — у них були взірці чи якісь ідеали. А той, хто скоряється лише долі, — у того вже немає ні взірців, ні ідеалів — нічого дорогого, нічого втішного. І цим шляхом і треба було 6, власне, рухатися. Такі люди, як я і ви, доволі самотні, але в кожного з нас є ще хтось інший. У нас є ще й таємне задоволення від того, що ми інші, що повстаємо, що хочемо чогось незвичайного. Це теж має відпасти, якщо людина хоче повністю пройти весь шлях. Вона не повинна прагнути стати бунтарем чи зразком. Стати мучеником — таке й уявити собі неможливо…

Авжеж, уявити собі таке неможливо. Однак про це можна було мріяти, це можна було передчувати, про це можна було здогадуватися. Кілька разів, коли випадали тихі години, я дещо з цього відчував. Тоді я заглядав у себе й дивився своїй долі у широко розплющені очі. Вони могли бути сповнені мудрості й шаленства, вони могли випромінювати любов або глибоку злобу — це не мало значення. Нічого з цього не можна було вибирати, нічого з цього не можна було бажати. Обирати можна було тільки себе, свою долю. На якомусь відтинку шляху до цього Пісторіус послугував мені провідником.

У ті дні я метушився, немов сліпий, у мені вирувала буря, кожен крок був немов у прірву.

Я не бачив перед собою нічого, крім безмежного мороку, в якому губилися і тонули всі шляхи, що ними я досі рухався. І в душі своїй я бачив образ, він був схожий на Деміана, в очах його прочитувалася моя доля.

Я написав на клаптику паперу: «Провідник покинув мене. Я в пітьмі. Я сам не можу зробити ані кроку. Допоможи мені!»

Я хотів послати цей листок Деміану, але не послав. Кожного разу, коли я хотів так зробити, мені це здавалося примітивним і безглуздим. Але оту свою маленьку молитву я знав напам’ять і часто повторював її про себе. Вона супроводжувала мене скрізь. Я став відчувати, що це таке — молитва.

Моє навчання у пансіоні завершувалося. На