Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

Шість

Отже, вони відвезли міс Гебершем додому, на околицю міста і, минаючи кошлаті, занедбані кедрові гаї біля нефарбованого портика з колонами, під яким вона зникла, вийшовши з автомобіля і, мабуть, навіть не спиняючись на ходу, вони одразу почули, як вона з будинку на когось кричить — на старого негра, може, брата Моллі та Лукасового шваґра. Її сильний голос лунав напружено та трохи високо від безсоння та перевтоми; потім вона вийшла, несучи велику картонку, наповнену чимось подібним до випраної невипрасуваної білизни, довгими зіжмаканими згортками тканини і підв’язками панчіх, та сіла знову в машину, і вони вирушили назад на Майдан, долаючи свіжі затишні ранкові вулиці: старі великі зогнилі дерев’яні будинки з тої давньої доби, коли з’явився Джефферсон, і у глибині — занехаяні кошлаті газони, наче біля маєтку міс Гебершем; старезні дерева та переплетені корінням запашні квітучі чагарники, чиї промовисті назви здебільшого не знають навіть ті, кому за п’ятдесят, і які — подумати лише — навіть якщо там живуть діти, — здаються зачарованими примарами, де літні пані, старі панни і вдови досі чекають звісток сімдесятип’ятирічним повільним телеграфом, щоб отримати послання з поля бою у Теннессі, Вірджинії та Пенсильванії. Ці житла навіть не виходять на вулицю, а визирають з-за плечей післязавтрашніх чепурних, невеличких, новісіньких одноповерхових будинків, оздоблених у стилі Флориди та Каліфорнії, відповідно — з належними гаражами, облямовані акуратними підстриженими газонами і нудно-благопристойними клумбами — за раз по три-чотири, — на ділянках, які ще чверть століття тому вважалися замалими як на один порядний лужок перед будинком, де мешкає благополучне молоде подружжя з двома дітьми і де у кожного (щойно вони змогли це собі дозволити) є автомобіль та членство у сільському клубі, і гра у бридж-клубах, і клуби для молодого покоління бізнесменів, і засідання у торговельно-комерційній палаті, і запатентовані електричні пристрої для куховарства, заморожування і прибирання, і охайні покоївки з кольорових у гофрованих очіпках, призначені керувати цими пристроями; і балачки по телефону, перемовини на дроті один з одним від будинку до будинку, доки дружини у сандалях, штанях і з нафарбованими нігтями та вустами пихкають замащеними помадою сигаретами під час покупок, тримаючи сумки, у мережі продовольчих магазинів та аптек.

Так або приблизно так мало би бути; у неділю вони могли б і не звернути увагу — день як день, — прийнявши те, що ніхто не вмикає і не вимикає гуркоту прибиральних машин, ніхто не натискає кнопки на електропічках, бо це вихідний, відпустка або свято, як-от хрестини, чи пікнік, чи людний пишний похорон, але це був понеділок, новий день і новий тиждень, відпочинок і потреба заповнити чимось нудьгу вже позаду, діти набралися сил для школи, чоловік та батько — для магазину, офісу чи стояння перед дверима редакції «Вестерн Юніон», куди щогодини надходять репортажі про бавовну; зараз уже пора сніданку і пекельної метушні, уселюдського виходу з дому, а досі ще ніде не видно негрів: молоді з випрямленим волоссям, з макіяжем, в яскравих франтівських уборах, замовлених поштою — ця юнь навіть не вдягає своїх капелюшків, куплених на доброчинному базарі, та фартушків, доки перебувають на кухні для білих; і старшого покоління у сукнях до п’ят з домотканого міткалю, фарбованої пряжі, набивного ситцю та коленкору, убраного у довгі однотонні домоткані фартушини, увесь час, так, що це перестало бути символом чи ознакою праці, а перетворилося на звичайний одяг; навіть тих, хто має підстригати газони і підрізати живоплоти. Не було навіть (зараз він це помітив, коли машина перетинала Майдан) артілі вуличних робітників, які мали поливати зі шлангу асфальт і підмітати тротуари, згрібаючи уривки викинутих недільних газет і випорожнені сигаретні пачки.

А от і в’язниця, біля якої дядько теж виліз з автомобіля і попрямував разом з міс Гебершем нагору східцями, у досі прочинені двері, звідки було видно порожній стілець Ліґейта, усе ще притулений до стіни, і, важко виборсавшись з тілесної змори нової, м’якої, позачасової, чорної прірви сну, він виявив, як і раніше, що ні хвилини не минуло, і дядько все ще надягає капелюха та рушає, повертаючись доріжкою до машини. Потім вони припаркувалися біля будинку, Алек Сендер уже вийшов з автомобіля та, обійшовши дім, зник, а він сказав:

— Ні.

— Так, — мовив його дядько. — Ти повинен іти до школи. Або краще лишайся, лягай до постелі та поспи… Так, — раптом сказав його дядько, — і Алек Сендер теж. Хай сьогодні лишається вдома. Тому що про це має бути ні пари з вуст, ні слова, доки ми не покінчимо. Ти це розумієш.

Але він не слухав, вони з дядьком навіть не говорили про одне і те саме, навіть коли він повторив «ні» і його дядько, вийшовши з машини, знову зупинився та озирнувся, а потім стояв, довгим поглядом дивлячись на нього, і зрештою промовив:

— Ми з тобою трішки випереджаємо події, все виходить шкереберть, хіба ні? Це я повинен запитати тебе, чи маю йти. — Тому що він думав про свою матір, причому не щойно згадав її — це прийшло йому на думку ще коли вони проїжджали Майдан п’ять хвилин тому. Найпростіше — це вилізти з дядькової машини і податися до шерифової, сісти туди й просто лишатися там, доки вони не будуть готові повернутися до тої церкви, і він, напевно, думав про це й ладнався б зробити, якби не був таким виснаженим, наче з нього всі соки висмоктали, і якби не ця нудота від бажання заснути, з якою, він знав, нічого не вдіє. Сам факт, що він здійснив це двічі за одинадцять годин, причому один раз — таємно, а другий — лише за щасливої нагоди, несподівано, блискавичним ударом і наступом, — але тепер це прирекло його на остаточну поразку і розгром: розмірковуючи над власними репліками на дядькову адресу — у відповідь на його по-дитячому наївні нотації щодо школи та сну, — коли зіткнувся з цим впливом і непримиренною атакою, коли дядько прочитав його думки та наміри, стоячи ще хвилину біля машини та дивлячись на нього співчутливим безнадійним поглядом. Дядько хоча й був п’ятдесятирічним холостяком і тридцять п’ять літ жив без жіночого верховенства, але теж відав і пам’ятав, як саме виправдовуватиметься жінка — і необхідністю навчання, і його фізичною виснаженістю, але казатиме менше слів і швидше це