Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

– Що жахливе станеться? – зачудовано шепотіла вона.

Мій голос зазвучав глухо й загрозливо.

– Помреш, моя люба, – промовила я. – Або помре хтось інший. Той, кого ти любиш. Або щось іще гірше. Так чи інакше, навіть якщо зостанешся живою, все одно прокляття Старої Мами переслідуватиме тебе до могили.

Пісташ кинула на мене невдоволений погляд.

– Матусю, не розумію, навіщо розповідати їй таке, – із докором сказала вона. – Хочеш, щоб їй наснились кошмари і вона надзюрила в постіль?

– Я не дзюрю в постіль! – запротестувала Прюн. – Бабцю, а ти сама бачила Стару Маму? Бачила? Бачила?

Раптом мене вхопили сироти, і я вже пожалкувала, що не вибрала якоїсь іншої історії. Пісташ похмуро глянула в мій бік і спробувала стягнути Прюн у мене з колін.

– Прюнетт, залиш бабусю в спокої. Уже час лягати в ліжечко, а ти ще зуби не чистила, тож…

– Ну ба-а-а, ну ти бачила? Ти бачила її?

Я пригорнула онуку, і холод трохи відступив.

– Люба моя, колись я полювала на неї ціле літо. Весь той час я намагалась піймати її на волосінь і на сітку, на приманку й на пастку. Я ставила їх щодня, а перевіряла двічі на день, а то й частіше.

Прюн поважно глянула на мене.

– Тобі так хотілося загадати бажання?

Я кивнула.

– Думаю, що так.

– І ти піймала її?

Личко в неї цвіло, мов півонія. Пахла вона печивом і зрізаною травою, цим чудовим теплим і солодким запахом дитинства. Старі люди потребують коло себе молодих, самі знаєте.

Я усміхнулась.

– Авжеж, упіймала.

Очі в неї розширились від збудження, і вона прошепотіла:

– А що ж ти загадала?

– Нічого, моя мила.

– Тобто вона вислизнула?

– Ні, я міцно її тримала.

Тепер на мене з тіні дивилася й Пісташ. Прюн вперла свої пухкенькі ручки мені в обличчя.

– А що далі?

Якусь мить я дивилась на неї.

– Я не відпустила її, – відказала я. – Я впіймала її, але відпускати не стала.

Пізніше я зізналась собі, що то було не зовсім так. Не цілковита правда. А тоді я поцілувала онучку, пообіцяла все інше розповісти пізніше і заявила, що взагалі не розумію, навіщо їй ті старі рибальські історії. Попри її протести, різними забавляннями нам таки вдалося вкласти малу в ліжко. Я думала про це вночі, коли вже всі давно поснули. Засинання ніколи не викликало в мене труднощів, але цього разу я не могла знайти спокою кілька годин, а потім мені наснилася Стара Мама в темній воді: я тягнула її, вона тягнула мене, потім знову я її, ніби жодна з нас не могла дозволити собі відпустити другу…

От незабаром після того вони і з’явились. Зайшли до ресторану – скромні такі, ніби звичайнісінькі клієнти.

Замовили щуку по-анжуйськи та сирну перепічку. Я потай спостерігала за ними з кухні, але вони поводилися ґречно й галасу не здіймали. Стиха говорили одне з одним, не висували надмірних забаганок до мого винного погреба та наче припинили називати мене тітонькою. Лора була чарівною, Яннік – душевним, обидва поводилися ввічливо та запопадливо. Я відчула полегшення від того, що вони більше не намагаються так часто цілуватись і торкатись одне одного на людях. Я розслабилася настільки, що навіть потеревенила з ними за кавою з птіфурами.[24]

За ці чотири роки Лора постарішала. Вона схудла – можливо, заради моди, але їй це анітрохи не личило, – а її волосся перетворилося на прилизаний мідно-рудий шолом. Вона ще й стала якоюсь нервовою та постійно гладила живіт, ніби там щось боліло. А от Яннік, як на мене, взагалі не змінився.

Він радісно повідомив, що в ресторані справи йдуть добре. На рахунку багато грошей. Вони запланували подорож на Багами навесні, бо багато років ніде не відпочивали разом. Про Кассі говорили з захопленням і, як мені здалося, зі щирим болем від утрати.

Я замислилась, чи не надто суворо я до них поставилась.

Але я помилялася.

Того ж тижня вони завітали на ферму саме тоді, коли Пісташ зібралася вкладати дітей. Вони принесли всім подарунки: солодощі для Прюн і Ріко, квіти для Пісташ. Моя дочка дивилась на них із солодкавим виразом обличчя, за яким, як я напевне знала, вона ховає неприязнь. Вони ж, поза сумнівом, прийняли його за вияв глупоти. Лора спостерігала за дітьми з наполегливою цікавістю, яка мені здалася бентежною; її очі постійно зупинялись на Прюн, яка на підлозі гралася з сосновими шишками.

Яннік умостився в крісло біля вогню. Я дуже хвилювалася за Пісташ, яка спокійно сиділа поряд, і сподівалася, що непрохані гості скоро підуть. Проте жоден із них не виявив такого бажання.

– Обід був просто грандіозний, – ліниво протягнув Яннік. – Ота щука… Я не знаю, що ви зробили з нею, але вона була неперевершена.

– Це все стокові води, – люб’язно пояснила я. – Їх так багато тепер зливають у річку, що риба майже нічим іншим не годується. Ми називаємо їх луарською ікрою. Скільки в них поживних речовин і мінералів!

Лора ошелешено подивилась на мене. А Яннік розсміявся своїм дрібненьким сміхом – хе-хе-хе, – і вона до нього приєдналася.

– Тітонька в нас жартівниця. Луарська ікра, це ж треба! Вам, дорогенька, пальця до рота не клади.

Але я помітила, що вони більше не замовляли щуки.

Коли Пісташ вклала дітей, Яннік і Лора завели розмову про Кассі. Спочатку про звичайні речі – як зрадів би любий папá, якби побачив племінницю з дітьми.

– Він завжди казав, що дуже хоче, щоб ми мали дітей, – зауважив Яннік. – Але на тому етапі Лориної кар’єри…

Лора його перервала.

– У нас ще буде купа часу для цього, – різкувато заперечила вона. – Не така я вже й стара, еге ж?

Я похитала головою.

– Звісно, ні.

– До того ж тоді багато грошей ішло на догляд за папá. Він майже нічого нам не залишив, – промимрив Яннік, надкушуючи печиво сабле. – Усе, що він мав, давали йому ми. Навіть будинок.

У це я могла повірити. Кассі ніколи не наживав багатства. Гроші він завжди або прокурював, або, що ймовірніше, проїдав. У часи паризької молодості він тратився лише на себе.

– Певна річ, ми йому цим не дорікали, – прошелестіла Лора. –