Читати книгу - "Смаки раю"

алкогольні напої з обігу. Та всі вони, як і врешті американська заборона, виявлялися просто донкіхотівськими епізодами. І це при тому, що антиалкогольні рухи оперують переконливими аргументами. Надто вже очевидні соціально деструктивні наслідки алкоголізму. Алкогольна залежність є однією з найпотужніших цивілізаційних хвороб, а те, що її матеріальна причина — алкоголь — все одно так міцно закорінена в нашій культурі, демонструє, що та її цілком очевидно потребує.

Зовсім інакше, натомість, виглядає справа з іншою групою дурманів, які в інших культурах здобулися на неймовірне значення, а ось в Європі їм так ніколи й не вдалося по-справжньому прижитися. Прикметно, що німецькою вони називаються Rauschgife (дослівно «дурманні отрути». — Пер.) — назва, яку застосовують до алкоголю хіба що його найзапекліші ідеологічні супротивники. Яке за цим криється значення, пояснює критик культури Рудольф Ґельпке, вдаючись до традиції Ніцше та Ернста Юнґера: «Уже саме вживання вислову «Rauschgift» у стосунку до більш-менш усіх дурманних середників (за винятком алкоголю) щонайвищою мірою ненаукове. Бо ж «Gift» («отрута») — це не та чи та речовина, адже конкретна речовина лише в певному дозуванні діє на певний організм «отруйно». Отож одна речовина в різних дозах може знайти застосування як дурман або як отрута… Існує лише одна можливість об’єктивного виправдання поняття «Rauschgift», і це ототожнення понять «Rausch» i «Vergiftung» («одурманення» та «отруєння»). Хто мислить і судить так, мислить і судить принаймні чесно. Утім, тоді він мусить бути послідовним і кожне без винятку одурманення кваліфікувати як «отруєння». Крім того, йому доведеться помістити й алкоголь на доволі почесне місце у своєму чорному списку «дурманних отрут»… Кожному європейцеві, за винятком якихось сектантів, інстинктивно здасться сміховинним, коли вино називають «отруйним дурманом». І він таки матиме рацію: це й справді сміховинно. Проте той самий європеєць водночас не побачить нічого лихого в тому, коли внаслідок технічного озахіднення нашої планети і за допомогою якихось організацій і комісій […] азіатам, індіанцям та іншим небілим забороняють їхні наркотики власне як «дурманні отрути», посилаючись на якусь буцімто об’єктивну науку» (курсив в оригіналі).

Заборона Rauschgifte (опію, гашишу, марихуани, кокаїну, героїну, морфію тощо) та їх-таки легалізація в сьогоднішньому світі — явища порівняно недавні. Марно, скажімо, шукати статтю «Rauschgift» у словнику Ґримів. Це слово потрапляє в обіг щойно в XX столітті. Аж до кінця ХІХ сторіччя дурмани трактували й уживали за принципом laissez faire[36]. Добрим прикладом того, як великодушно й наївно їх уживали та з якими наслідками, може слугувати історія опію.

Опійний притон у лондонському Іст-Енді, близько 1870 року (дереворит Ґустава Доре)

Опій, пролетаріат і поезія

На початку ХІХ віку опій був загальнопоширеним заспокійливим і знеболювальним засобом. Його роль була близька до тієї, яку нині має аспірин. Він посідав надійне місце в домашній аптечці. Домашній лікар приписував опій частіше за будь-які інші ліки. Його можна було вільно купити в аптеках, ціна на нього була порівняно невисока. Опій уживали для подолання нервових та істеричних станів, проти неспокою перед дорогою, мігрені тощо. Либонь, найзначніше застосування він мав у соках і сиропах, які подавали дітям, щоб приспати їх. Відомі узалежнені від опію особи того століття зазвичай датують витоки цієї залежності саме своїм просякнутим опієм дитинством.

Проте опій посідав надійне місце не лише в домашній аптечці. крім того, він був важливим складником життя робітничого класу. Маркс, якому належить знаний вислів про «релігію як опій для народу», прекрасно знав, що в ті часи народ і справді вживав опій: «Як у фабричних, так і в землеробських округах Англії споживання опіуму дорослими робітниками і робітницями все збільшується»[37]. Розмах, якого набуває роздрібна торгівля та споживання опію, дуже значний, майже порівнянний із кнайповим підприємництвом. В одному тогочасному звіті сказано, що «у кожному селі цієї околиці була крамниця, в якій на полицях сотнями громадилися пляшечки лавдануму (лавданум — розчин із алкоголю та опію, є найпоширенішою формою споживання опію. — В. Ш.), готові до продажу робітникам, що в суботу сунули з фабрик». Вельми жваве уявлення про самоочевидність, доступність і дешевизну опію подає Томас де Квінсі у «Зізнаннях одного англійського пожирача опію»: «Троє поважних лондонських аптекарів, що мешкають у вельми віддалених одна від одної дільницях і в яких я недавно випадково купував невеличкі порції опію, запевняли мене, що кількість шанувальників опію, як я їх називаю, тепер невимовно велике… Ці висловлювання стосувалися винятково Лондона. Проте читача, мабуть, ще більше здивує те, що я почув декілька років тому, будучи переїздом у манчестері, одразу від кількох бавовняних фабрикантів, а саме — що їхні робітники з разючою швидкістю призвичаюються до поїдання опію, тож щосуботи пополудні аптекарі просто-таки нашпиговували свої прилавки пілюлями в 1, 2 або й 3 грани[38], аби дати гідну відповідь на вечірній попит. Вони стверджували, буцімто безпосередньою причиною цієї звички є низька платня, що не дозволяє робітникам заливати очі пивом або горілкою, а відтак можна сподіватися, що зі зростанням статків це лихо знову зникне».

Нью-йоркські робітниці за курінням опію, кінець ХІХ століття

Цю повсякденність опію для робочого люду в першій половині ХІХ сторіччя ми схильні тим легше забувати, з огляду на загально значно відоміший факт, що мистецький і літературний авангард того часу аж надмір радо вживає опій, а також гашиш, який у ті часи вважали його близьким родичем. Де Квінсі, Колридж, По, Бодлєр, Нерваль, Теофіл Ґотьє — ось далеко не повний перелік лише найзнаменитіших споживачів опію та гашишу. А паризький «Клуб гашишників» узагалі програмово проголошує рівність літературної продукції та споживання наркотиків. Опієво-гашишне покоління ХІХ століття — це романтичне покоління, що проголошує митця як асоціальну постать. Життя і мистецтво повинні злитися водно, радикально відмежовуючись від дедалі осоружнішого міщанського світу, від якого це покоління втікає до фантастичного ерзац-краєвиду — Орієнту. Наркотики орієнтального походження, опій і гашиш, мало не у фізіологічний спосіб переносять поетичну фантазію саме в цей край. Мандрівка на цей фантастичний Схід, у яку вирушає сп’янілий від опію поет, перетворюється на витвір мистецтва у тексті, написаному на підставі цих марень. Життя і мистецтво зливаються водно, одне й друге однаково фантастичне, несправжнє, асоціальне. Цю перевагу одурманення гашишем над сп’янінням від алкоголю Бодлєр виразно сформулював як програму асоціальності.

Джон Мартин, «Падіння Ніневії»

Джон Мартин — на відміну від своїх сучасників-літераторів Томаса де Квінсі та Колриджа — сам не