read-books.club » Сучасна проза » Що сказано 📚 - Українською

Читати книгу - "Що сказано"

137
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Що сказано" автора Аскольд Мельничук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 32 33 34 ... 39
Перейти на сторінку:
врізався камінчик і урвав насолоду. Вона сіла, відіпхнула ошелешеного хлопця і дзьобнула його кулачком у скроню.

Обоє сиділи в траві кілька хвилин мовчки.

Дарка розсміялася.

— Спати пора! — гукнула з бунгало Ластівка.

— Я загашу багаття, — сказав Бо.

— Воно вже загасло.

— Та ні, жевріє…

— Ану, доганяй!..

Він тільки зиркнув на багаття, та й побіг за дівчинкою.

Серед ночі його розбудили крики. Бо натягнув покривало на вуха.

Але крики були голосні — гучніші, ніж завжди.

Він устав з ліжка.

На поле висипали люди, було дуже ясно, і Бо второпав, що то палає корт, золоте, червоне, біле полум’я шмагає в небо, мов блискавка, що прискає з-під землі. Він погнав туди. Люди метушилися з відрами і баняками води. Він помахав рукою Дарці, та вона з того боку поля його не бачила.

Він пішов до щогли і зачекав, доки підійде Дарка.

— Що нам робити? — Він дивився на неї. — Що ми їм скажемо?

— Вони вже все знають. — Дарка плакала.

Пан Головинський протягнув два шланги з сараю, а третій від свого дому. На щастя, вдень він поливав перці й помідори, тож один шланг був підключений.

Почувся гуркіт бульдозера: це пан Головинський вів його прямо на вогонь. Він сунув перед себе купу землі. Незабаром ціле поле огородив земляний насип.

Небо яснішало, коли всі розходилися досипляти.

Наступного ранку Ластівка здавалась напруженішою, ніж завжди:

— Час пакувати речі.

Обличчя її витяглося, посмутніло. Бо вже раніше помітив, що найщасливішою вона була тільки по розмовах із привидом батька.

— Рухайся, дорогий, неси свою валізку.

Бо підняв невеличку торбу і вийшов через вітальню в коридор. День розпалювався. Тенісний корт стояв чорний. Мати була уже в машині, яку Аркадій поставив біля бунгало.

Аркадій сидів за столиком на ґанку, перед ним, на жовтогарячій підстилці, порожнє горня від кави і розгорнута газета. Підвів на Бо очі, але, здавалося, його не впізнав. Погляд був затьмарений.

Бо завмер.

— Знаєш, скільки мені це коштувало? Знаєш?

— Багато грошей, тату.

— Більше, ніж ти уявляєш. — Він втупив очі в газету. — Йди допоможи мамі.

Бо поволі пройшов повз батька.

Був уже, здавалося, на безпечній відстані, коли почув, як стілець позаду шкребнув підлогу. Щось тяжке впало йому на карк і кинуло вперед, лицем до землі.

Абу-Дабі

Напередодні дня Подяки, якого в домівці Вóрогів знов-таки не святкували, безсонний Стефан, який в останні десять років ще жодної ночі не спав як слід, застудився.

— До ліжка, — звелів доктор Гліб і затягнувся цигаркою Pall Mall.

Стефан лежав на горищі й супився на «Одаліску» Енґра.

Він змарнував своє життя.

Над головою висів дерев’яний хрест із вирізьбленим Ісусом. Один цвях розхитався, і фігура відхилилася з рівно дванадцятої на десь так першу сорок.

Під стіною стояло соснове бюрко. У гніздах і комірках напхано конвертів, олівців, йоржиків для чистки люльок і пакетиків з марками. У книжковій шафі стояли альбоми, книги з мистецтва, історичні фоліанти і кілька записників із чернетками текстів, над якими він марно трудився ціле життя, як-от «Причинки до Введення в теорію подружнього життя» та «Історія Роздоріжжя».

На його лисині вилося ще кілька сивинок. Вуса й борідка довкола вічно мокрого носа охайно вистрижені. Праве око дивилося прямо, а ліве, сльозливе, блукало в очниці. З-під ковдри стирчали, як дві бульби, вузлуваті ноги в панчохах. А колись його називали Казановою.

Він кашляв і чхав під курганом паперових носовичків.

Одного ранку, коли Ластівка піднесла йому до рота ложку горохової юшки, він вибухнув: «Не хочу!». Ложка впала, забризкавши ковдру зеленим.

Стефан роздивлявся філігранні листочки аралії. Сором, сором. І хто так робить? Він ображено надув губи. Дайте мені спокій, ще навіть не полудень. Грішники потребують довгої мовчанки для роздумів.

Ластівка сиділа непорушно. Вона щойно прийшла з церкви і пахла єлеєм. Фанатичка, щодня ходить на прощу.

Алкоголіки.

Ні, нагадав він сам собі. Не йому судити. Релігія — наука почуттів. Нагадування людям про історичний тріумф милосердя над суперництвом завжди може їм пригодитися.

Ні, поводься як слід. Ти ж бо користаєш з її побожності.

Очі її підбігли слізьми.

Сльози! Скрізь сльози! Вони заллють його слізьми! У неї ж була твердіша натура. Війна, згадай про війну. Дитячі трупики на вулицях, обліплені мухами.

Він почувався паскудою. Пригадав, коли вперше її побачив. Іноді, якщо він бачив когось вперше, його уява створювала образ тієї особи ще дитиною. Поліцай хапав іграшковий пістолет; альбіноска за прилавком супермаркету смикала косу сестрички; бездомний у парку меншав, шкіра розгладжувалась, брудні плями блідли до кольору персика; у продавця алкоголю зуби ставали білі, як папір, яєчка злипалися з пенісом, плечі випростувались, а з картатих шортів вилазив дитячий жирок.

Та Ластівку він пізнав уже старшенькою.

Він і тоді налякав її. Той некерований батьків брат, який завітав до міста в якійсь справі (зустрітися з Троцьким? Леніним?). Вона, шестилітка з тугими білявими кучериками, що ряхтіли у світлі газової лампи, стояла на вході з коридору до вітальні, стискаючи м’якого метелика; нижня губка її тремтіла — вона боялася підходити, аж доки він не впав навколішки, лагідно нявкнув і мовив:

— Хочеш кремову слойку?

Їжа була опієм, пеніциліном, нектаром. Ластівка вдалася в маму. Стефан заспокоївся. Скільки років треба вправлятися бути людиною, доки ця роль стане природньою?

— З мене досить і маци.

Вона принесла йому яблуко.

Поведінка родичів його бентежила. Його запевняли, буцім він першорядний екземпляр, якому суджено а чи роковано прожити принаймні ще один десяток літ. Але з їхніх облич він зчитував більше. Вони витріщалися на нього мов на забальзамовану і підфарбовану мумію. Вони не могли стримати цікавості: оце так воно виглядає? Бачені під час війни трупи вже стерлися з пам’яті. На їхніх обличчях прочитувався явний інтерес.

Чому його ніхто ні про що не питає?

Я не такий, як усі, думав Стефан.

Для родини він був старий дипломат, un homme du monde[20], колишній мешканець Міста Світла, можливо, зрадник.

Йому хотілося розповісти, як то з чоловіком буває, щось, чого він ще нікому не розказував. Як то дивно жити в світі, де ніхто не знає і не думає навіть про Катаріну Шратт, де ніхто не плаче за самогубцями — кронпринцом Рудольфом і принцесою Стефанією (через оту суку, баронесу Вечеру[21]), не пам’ятає фантастичних байок про вечірки в принцеси Поліни Меттерніх, про обмацування-зітхання в роздягальнях під час добродійних балів, про лінцькі торти в готелі Imperial. Колись ерцгерцоги роз'їжджали вулицями у кришталевих колясах.

1 ... 32 33 34 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Що сказано», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Що сказано"