Читати книгу - "Нехай квітне аспідистра"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Жінки, — з іншою інтонацією повторила Розмарі. — Терпіти не можу, коли чоловіки так розмірковують про ЖІНОК. «Жінки те», «жінки се» — наче всі ми однакові!
— Ну звісно, однакові! Ви ж всі прагнете одного — стабільного доходу, двох малюків, вілли у передмісті й аспідистру на підвіконні.
— Знову ти про свою аспідистру!
— Е, ні, якраз про ТВОЮ аспідистру! Це ж ви, жінки, їх культивуєте.
Стиснувши його долоню, Розмарі засміялася. Вона справді мала золотий характер. До того ж усі ці його промови скоріше тішили її, ніж сердили. Та і вся ця війна Гордона з жіноцтвом була не всерйоз. В основі боротьби статей завжди лежить гра. З цієї причини цікаво зайняти позицію феміністки чи антифеміністки. Крокуючи далі, вони сперечалися з приводу вічної боротьби протилежностей. В хід пішли ті самі аргументи (ця тема часто була центральним предметом їхніх дискусій) щодо жорстокості чоловіків і бездуховності, вродженого бажання слабкої статі підкорятися і насолоджуватися цим станом. Подивіться лишень на лагідну Гризельду чи леді Астор! А багатоженство, яке практикують на Близькому Сході? А яка доля чекає на індійських вдів після смерті чоловіка? А згадайте ті часи, коли жінки ховали під спідницями мишоловки і прагнули каструвати кожного чоловіка, який зустрічався у них на дорозі? Гордону і Розмарі ця тема ніколи не набридала. Вони добродушно сміялися над абсурдними аргументами іншого. Між ними жила радість. Навіть сперечаючись, вони йшли пліч-о-пліч, насолоджуючись своєю близькістю. Вони були дуже щасливі. Були об’єктами насмішок один для одного і водночас предметом обожнювання. Вдалечині в тумані замерехтіли неонові вогні. Вони дісталися Теттенгем-корт-роуд.
Обійнявши Розмарі за талію, Гордон підштовхнув її в бік темного провулка. Їх обох переповнювало щастя, вони мали неодмінно поцілуватися. Вони стояли, обійнявшись, під вуличним ліхтарем, усміхаючись один одному. Вона ніжно потерлася своєю щічкою об його.
— Гордоне, ти такий зайчик! І чому я так кохаю тебе? З оцією твоєю товстезною щетиною?
— Кохаєш, це правда?
— Так, усім серцем.
Усе ще в його обіймах, вона трохи відхилилася назад, з дитячою ніжністю роздивляючись його обличчя.
— Життя — чудова річ! Ти згоден, Гордоне?
— Іноді так.
— Якби ж ми могли бачитися частіше. Тижнями тебе не бачу!
— Знаю, знаю. А як я ненавиджу свої самотні вечори!
— Мені постійно бракує часу. Раніше сьомої ніяк не виходить піти з офісу. Чим ти займаєшся у вихідні, Гордоне?
— Господи, дивлюсь у стелю і намагаюся відігнати від себе погані думки. Як і всі, зрештою.
— Чому б нам якось не поїхати на прогулянку за місто? Так ми змогли б провести цілий день разом. Наступної неділі, наприклад?
Гордон похнюпився. Пропозиція Розмарі знову змусила його думати про гроші, і це після того, як він на пів години успішно забув про них. Поїздка за місто потребує витрат, причому набагато більших, ніж він може собі дозволити. Тож Гордон вирішив перевести розмову у русло абстрактного обговорення.
— Непогана ідея. Можна податися до Річмонд-парку або Гемстед-Гіз. Але треба вирушати рано-вранці, до того як набіжить натовп.
— Так, але Річмонд-парк у місті. Я думала про Сюррей чи Бернгем-бічез. Уявляєш, як там зараз гарно — листя, що вкриває землю, як ковдра, і навколо ні душі. Ми б могли цілий день гуляти там, а повечеряти у пабі. Було б так весело! Зробімо це!
Бац! Знову ці гроші. Навіть подорож до Бернгем-бічез, до якого не так уже й далеко, обійшлася б у десять бобів. Хутко підрахувавши, він дійшов висновку, що на п’ять бобів він ще міг розраховувати — «позичив» би у сестри (тобто взяв би у борг і не повернув), та з другого боку, він не міг порушити своєї заповіді — не позичати у неї гроші. Гордон продовжив у такому ж тоні:
— Так, було б весело! Думаю, можна щось організувати. Напишу тобі пізніше на тижні.
Вони вийшли на головну вулицю, тримаючись за руки. У будинку на розі на першому поверсі був паб. Розмарі піднялася навшпиньки, тримаючись за Гордона, щоб заглянути у вікно.
— Гордоне, там є годинник. Уже майже пів на десяту. Ти, напевно, страшенно голодний.
— Ні, — тут же відповів він, збрехавши.
— А я помираю з голоду. Давай зайдемо кудись перекусити.
От знову гроші! Рано чи пізно йому доведеться зізнатися в тому, що у нього лишень чотири шилінги і чотири пенси до п’ятниці.
— Їсти я, мабуть, не буду, — невпевнено протягнув він. — А от від кави не відмовився б. Давай заскочимо в якесь кафе. Вони ще мають бути відчинені.
— О, ні! Тільки не кафе! Тут недалечко є один затишний італійський ресторанчик. Можемо піти туди і замовити спагеті по-неаполітанському і пляшку червоного вина. Обожнюю спагеті! Ходімо!
Душа Гордона втекла у п’яти. Нічим хорошим це не закінчиться. Далі приховувати своє жалюгідне фінансове становище не вдасться. Вечеря на двох в італійському ресторані потягне не менше ніж на п’ять бобів.
— Взагалі-то я збирався додому, мені вже час, — промимрив він.
— Як? Уже? Але чому, Гордоне?
— Гаразд! Якщо тобі так вже кортить дізнатися, то у мене лишилося тільки чотири шилінги і чотири пенси. І мені на них треба дожити до п’ятниці.
Розмарі різко зупинилася. Вона була на нього така зла, що з усієї сили стисла його долоню.
— Гордоне, який же ти бовдур! Ідіот! Найбільший серед тих, кого я знаю!
— Чому це я ідіот?
— Тому, що немає жодного значення, є в тебе гроші чи ні. Бо це я ЗАПРОШУЮ тебе на вечерю.
Вивільнивши свою руку, він зробив крок убік. Не хотів дивитися їй в очі.
— Невже ти могла подумати, що я піду з тобою в ресторан і дозволю за себе платити?
— А що в цьому такого?
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай квітне аспідистра», після закриття браузера.