Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

Ми страждаємо від ненаситності, хоча не настільки й голодні, та однаково дуже хочемо ще глибше відчувати задоволення, яке б наситило дуже голодних. Ми п’ємо лише стільки молока, скільки достатньо нашому тілу, і дивимось на квітку лише доти, доки сягаємо поглядом і насичується наша неглибока потреба. Та що більше ми чогось потребуємо, то більше для нас існує Бог. Що більше ми можемо, то більше ми маємо Бога.

Він полишає нас. (Він не був народжений для нас, і ми не були народжені для Нього, як ми, так і він водночас). Він безперервно зайнятий буттям, як і все, що існує і зайняте буттям, однак, Він не проти, щоб люди єдналися з Ним, зайняті буттям, обміном, таким плинним і постійним, — як саме життя. Він, наприклад, використовує нас повністю, адже в жодному з нас немає нічого з того, чого потребує Той, чиї потреби є абсолютно нескінченними. Він використовує нас і не заважає нам користатися Ним. Руда, що лежить у землі, не є відповідальною за те, що її не використовують.

Ми дуже відсталі, і ми не знаємо, як використати Бога у взаємообміні — немов ми ще не дізналися, що молоко можна пити. Через кілька століть або через кілька хвилин ми зможемо з подивом сказати: подумати тільки, Бог був завжди! Хто був недовго, то це я, — так само, як ми сказали би про нафту, яка врешті знадобилася людям достатньою мірою, щоб навчитися видобувати її з надр землі, так само, як одного дня ми оплакуватимемо тих, хто помер від раку, не скориставшись ліками, що вже ось є. Нам, звичайно, досі не потрібно помирати від раку. Все є — ось. (Можливо, істоти з іншої планети вже знають ці речі і вже живуть у природному для них взаємообміні; для нас взаємообмін наразі був би «святістю» і повністю порушив би наші життя).

Коров’яче молоко ми п’ємо. А якщо корова не дає його, ми застосовуємо насильство. (І в житті, і в смерті все законно, життя завжди є питанням життя і смерті). До Бога ми також можемо прокласти шлях через насильство. Він сам, коли Йому найбільше потрібен хтось із нас, обирає когось і чинить над ним насильство.

Але моє насильство проти Бога можна вважати насильством проти себе самої. Мені потрібно чинити насильство над собою, щоб виробити потребу більшого. Щоб я стала такою відчайдушно більшою, щоб стати порожньою і нужденною. Так я торкнуся витоків потреби. Велика порожнеча в мені стане місцем мого існування; моя відчайдушна нужденність буде великою волею. Я можу чинити насильство над собою, доки не матиму нічого і потребуватиму усього; нужденна, я отримаю, адже знаю, що справедливо було б дати більше тому, хто просить більше, моя вимога рівноцінна моїй величині, моя порожнеча — це моя міра. Можна також зневажати Бога через любов, наповнену гнівом.

І Він зрозуміє, що ця наша гнівна і вбивча жадібність — це насправді наш священний життєвий гнів, наша спроба насильства над собою, намагання з’їсти більше, ніж нам під силу, щоб штучно посилити голод — у потребі життя все законно, навіть штучне, а штучне — це іноді велика жертва, на яку доводиться йти, щоб отримати те, що потрібне для життя.

Та оскільки ми маленькі, і нам потрібно лише трохи, чому тоді нам мало? Тому що ми відчуваємо задоволення. Як сліпці, що намацують свій шлях, ми отримуємо велике задоволення від життя.

І якщо отримуємо, то це також тому, що ми тривожно передчуваємо, ніби Бог користується нами, ми тривожно відчуваємо, що нас використовують з інтенсивним і безперервним задоволенням — насправді наше спасіння поки полягає в тому, щоб принаймні бути використаними, не бути марними, нами інтенсивно послуговується Бог; саме для цього є тіло, душа і життя: для чийогось обміну й екстазу. Неспокійні, ми відчуваємо, що нас використовують, щомиті, — але це пробуджує у нас непогамовне бажання також використовувати.

І Він не лише дозволяє, а й потребує бути використаним, бути використаним — це спосіб бути зрозумілим. (В усіх релігіях Бог вимагає любові до себе). Щоб отримати, ми маємо всього-на-всього потребувати. Потреба — це завжди кульмінація, найвищий момент. Так само, як найзапаморочливіший екстаз між чоловіком і жінкою настає тоді, коли потреба така велична й неймовірна, що людина відчуває агонію і здивування: я не можу без тебе жити. Одкровення любові є одкровенням потреби — блаженні ті, хто вбогий духом, адже у них несамовите царство життя.

Якщо забрати надію, лишиться відзначити, яка я нужденна. І в цьому найбільша складність життя. А оскільки я припускала свою обмеженість, то, отже, тримала життя під рукою. Багато було таких, хто покинув усе, що мав, і вирушив на пошуки більшої скрути.

О, я втратила сором’язливість: Бог уже є. Нас уже проголосили, і моє власне неправильне життя проголосило мене правильною. Блаженство — це постійно отримувати задоволення від суті речей, цей процес складається із задоволення і взаємодії з тим, чого поступово потребуєш усе більше і більше. Уся моя лицемірна боротьба виникла через те, що я не хотіла усвідомити обітницю, яку можна здійснити: я не хотіла бачити реальності.

Тому що бути справжнім означає взяти на себе обітницю: взяти на себе невинність і повернути відчуття смаку, який ми ніколи не усвідомлювали: смак живого.

Смак живого.

Що означає майже відсутній смак. І це тому, що речі дуже делікатні. Ох, то спроби скуштувати гостію.

Ця річ така делікатна, що мене цікавить, чи стане вона колись видимою. Але усьому живому властива делікатність, рівноцінна тому, що для нашого тіла означає мати обличчя. Вона надає собі усвідомленості, як обличчя надає її тілу.

Ох, та я не знала, як окреслити свою «душу». Вона не нематеріальна, вона з найтоншого матеріалу. Вона є матерією, але чого я не можу зробити, то це окреслити її через осяжну величину.

О, любове моя, матерія дуже делікатна. Ми забагато топчемося по ній своїми людськими лапами, а то й почуттями. Лише делікатність невинності або делікатність втаємниченого — те, що допоможе пізнати її, майже позбавлену смаку. Колись мені до всього потрібна була приправа, та ось я оминула річ і скуштувала саму приправу.

Я не могла відчути смак картоплі, адже картопля — майже земна матерія; картопля настільки делікатна, що через те, що не вмію жити на рівні делікатності ледь земного смаку картоплі — я поклала поверх неї свою людську лапу і руйнувала її делікатність живої істоти. Адже жива матерія така невинна.

А як щодо моєї власної невинності?