Читати книгу - "Артеміс Фаул, Йон Колфер"

Вона стиснула зуби і підняла ліжко на висоту колін. А потім побачила. Коричнева стрічка на сірому тлі. Невже правда?

Біль забувся. Капітан Шорт кинула ліжко й опустилася на коліна. Скрізь цемент дійсно проглядав клаптик землі. Холлі намацала в чоботі жолудь і обережно обхопила його розбитими в кров пальцями.

— Повертаю тебе до землі, — прошепотіла вона, вкручуючи кулак у невеличкий отвір. — І прошу хисту, на який маю право.

Цілу секунду нічого не відбувалося. Може, дві. Тоді Холлі відчула, як у руку полинула магія, немов розряд від дроту під електричною напругою. Від шоку вона відлетіла в інший бік кімнати. На мить світ навколо неї закрутився калейдоскопом кольорів, та згодом усе заспокоїлося. Холлі була вже не тим переможеним ельфом, як хвилину тому.

— Гаразд, пане Фауле, — посміхнулася вона, спостерігаючи, як блакитні іскорки ельфійської магії зцілюють рани. — Подивимось, як можна отримати дозвіл покинути ваш будинок.

*

— Облиш усе, — повторювала Джульєтта. — Кидай усе і перевір полонянку! — Дівчина сердито

перекинула через плече пасмо білявого волосся. — Мабуть, він уважає мене покоївкою!

Вона ляснула по дверях долонею.

— Я заходжу, дівчинко-ельф, тож якщо ти робиш щось таке, чого я не маю бачити, будь ласка, припини.

Джульєтта набрала комбінацію на кодовому замку.

— І я не принесла тобі ані овочів, ані фруктів. Та це не моя провина. Артеміс на-по-ля-гав, щоб я бігла до тебе...

Дівчина замовкла, бо її ніхто не слухав. Вона зверталася до порожньої кімнати. Вона зачекала, чи не запропонує її мозок якогось пояснення. Нічого. Хіба ще раз ретельно все оглянути.

Вона увійшла в бетонну коробку. Нічого. Лише якесь дивне мерехтіння. Схоже на туман. Як можна щось побачити в підвалі, якщо на тобі дзеркальні сонячні окуляри? І такі старомодні, що навіть до ретро не дотягують.

Джульєтта кинула винуватий погляд на монітор. Лише гляне, яка від того біда? Вона швидко підняла окуляри й озирнулася навкруги.

Тієї ж миті перед нею матеріалізувалася фігура. Прямо з повітря. Холлі. Вона посміхалася.

— А, це ти. Як ти...

Ельфійка зупинила її змахом руки.

— Чом би тобі не зняти окуляри, Джульєтто? Вони тобі не пасують.

Вона має рацію, подумала Джульєтта. І який приємний голос. Немов хор співає. Як можна не послухатися такого голосу?

— Звісно. Такі окуляри ще печерні люди носили. Класний голос, до речі. Немов дзвоник у моєму серці.

Холлі вирішила не звертати уваги на загадкові слова дівчини. І так майже нічого не розуміла, коли та контролювала свою свідомість.

— Просте питання.

— Давай.

Прекрасно.

— Скільки людей у будинку?

Джульєтта замислилася. Один і один, і ще один. Іще один? Та ні, місіс Фаул немає.

— Три, — нарешті сказала вона. — Я, Батлер і, звісно, Артеміс. Місіс Фаул теж тут була, але помахала ручкою. Вона помахала ручкою.

Джульєтта захихотіла. Непоганий жарт.

Холлі вже відкрила було рота, щоб уточнити, та вирішила цього не робити. Помилка, як з’ясувалося пізніше.

— Іще хтось був? Хтось, схожий на мене?

Джульєтта прикусила губу.

— Був маленький чоловічок. У такій самій формі, як у тебе. Не дуже приємний. Навіть зовсім неприємний. Весь час кричав і курив смердючу сигару. Обличчя в нього жахливого кольору. Як помідор.

Холлі ледь стрималася від усмішки. Рут власного персоною. Можна не сумніватися, що переговори не задалися.

— Хтось іще?

— Не знаю. Якщо знову побачиш того чоловічка, скажи, щоб не їв червоного м’яса. Судини не витримають.

Холлі знову захотілося посміхнутись. Джульєтта єдина серед людей під дією месмера ставала більш зрозумілою.

— Добре, скажу. А тепер, Джульєтто, я хочу, аби ти лишилася в моїй кімнаті, і що б ти не почула, не виходь звідси.

Джульєтта спохмурніла.

— У цій кімнаті? Тут нудно. Навіть телевізора немає. Можна мені до вітальні?

— Ні. Маєш лишатися тут. До речі, тут на стіні щойно телевізор повісили. Екран, як у кінотеатрі. Боротьба двадцять чотири години на добу.

Джульєтта мало не знепритомніла від щастя. Забігла до кімнати і зойкнула від захоплення, побачивши зображення у своїй уяві.

Холлі покачала головою. Що ж, подумала вона, хоча б одна з нас задоволена.

Мульч тряхнув сідницями, щоб струсити залишки землі. Якби ж мама його зараз бачила: посипає брудом Людей Бруду. Іронія. Принаймні дуже близько до неї. Мульч не дуже розбирався в граматиці, коли ходив до школи. Та і в поезії також. Не розумів, навіщо вони здалися. У шахтах лише дві фрази мають значення: «Дивись, золото!» і «Починаю копати, відійдіть!» Ніяких прихованих значень, ніяких тобі рим.

Гном застібнув задній клапан на штанях, що відкрився, випускаючи гази. Час утікати. Правда, з надією втекти непомітно можна попрощатися.

Мульч повернув навушник на місце, засунув якомога далі у вухо. Бувають моменти, коли і ЛЕП можуть статися в пригоді.

— ... і коли я тебе спіймаю, в’язню, ти пожалкуєш, що не лишився у своїх шахтах...

Мульч зітхнув. Добре. Нічого не пропустив.

Він міцно затиснув здобутий скарб у кулаку і попрямував до сходів. На свій великий подив, він побачив на бильцях людину. Ти ба! Гази вирвалися з такою силою, що відкинули кремезного чоловіка на кілька метрів. Бували випадки, коли гномові гази ставали причиною лавин в Альпах. Але дивно, як людині взагалі вдалося так близько до нього підійти.

— А ти молодець. — Мульч тицьнув пальцем в непритомного дворецького. — Але ніхто не може, попавши під гази гнома, лишитися на ногах.

Людина Бруду зітхнула, під повіками ворухнулися зіниці.

У вусі захрипів голос Рута:

— Іди далі, Мульче Діггумсе, а то Людина Бруду отямиться і перерахує твої тельбухи. Він положив цілий загін Служби Вилову, хіба не знаєш?

Хоробрість кудись зникла, у Мульча пересохло в горлі.

— Цілий загін? Може, мені час повертатися під землю... Заради місії.

Він швиденько пройшов повз дворецького і кинувся вниз, перестрибуючи через дві сходинки. Після улаштованого ним урагану можна не хвилюватися, що дерево під ними скрипить.

Він майже добіг до дверей у погрібець, але тут перед ним з’явилася мерехтлива постать. Мульч упізнав офіцера, який заарештував його, коли він поцупив кілька шедеврів майстрів Ренесансу.

— Капітане Шорт.

— Мульче. Не думала тебе побачити.

Гном знизав плечима.

— Джуліус підкинув мені брудну роботу. Хтось мав її зробити.

— Зрозуміло, — кивнула Холлі. — Ти втратив свою магію. Розумно. Що ти знайшов?

Мульч показав Холлі знахідку.

— Лежало в сейфі.