Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

По тяжкому бою партизани все ж вирвались із зашморгу. Але втрати наші були дуже тяжкі — під Іванківцями загинуло майже половина козаків, що були з Гризлом. Сам отаман вискочив на чолі невеликого гурту, решта тих, що прорвалися, розсіялись.

«…У ту ніч, коли Гризло відступав зі своїм гуртком, мело снігом так, що й світу Божого не було видко, — згадував Іван Тримайло. — Він не оглядався назад, бо надіявся, що в таку завірюху ворог не буде переслідувати.

До нашого містечка Мокра Калигірка не завернув, бо не знати, чи, бува, не було в ньому большевицького війська, а зупинився зі своїми козаками на одному хуторі. Удосвіта, коли завірюха притихла, козаки посідлали коні. Але щойно виїхали з хутора, як большевицький кінний відділ, що, видко, слідкував за ними, обстріляв їх. Козаки, відстрілюючись, почали відступати. В цей момент Семена Гризла було тяжко поранено у праве коліно, так, що ногою не міг ворухнути. Було убито під ним і коня. Козаки хотіли отамана посадити на іншого, але він рішуче відмовився і сказав: «Ні! Мені не жити, а ви рятуйтеся, я вже тут помру, але живим ворогам не дамся!..» Козаки поїхали. Большевики ж, здоганяючи їх, зупинились коло Гризла. Він же мав ще стільки сили волі й духу, що навлежки застрелив трьох большевиків, а сам собі пустив кулю в голову під бороду і так загинув геройською смертю».

Вбитого отамана кавалеристи 45-ї дивізії привезли до Кальниболота. «Від сильного морозу Його тіло замерзло, — продовжував Іван Тримайло з Кальниболота. — Було видно Його три рани. Видко, що большевики стрілили ще в мертвого. Замерзле Його тіло поставили до стіни під конюшню і всяко над ним знущалися: кидали в нього камінням та гноєм… Так стояв Він замерзлий два дні під охороною міліції. Потім міліція відвезла Його тіло до Звенигородки і там скинула на вулиці. І знову наші вороги обкидали замерзле Його тіло купою каміння та кізяками. Хоч большевики й стерегли тлінні мучені останки нашого Отамана, але сильні морози і завірюхи допомогли нашим людям викрасти Його тіло і таємно поховати в Звенигородці на старому цвинтарі».[174]

Так завершив шлях кошовий Семен Гризло, який від перших днів Лютневої революції оформлював українську збройну стихію в організаційні рамці.

Село Ганнівка розкинулося на берегах річки Жовтої, яка тихо тече-в’ється через усе село і то виблискує глибокими плесами, то заростає очеретом. Влітку вона місцями міліла так, що можна було перейти вбрід. Правий берег здіймався круто, а лівий був пологий. За селом відкривалися неозорі чорноземи.

У цьому селі 10 лютого 1898 року в заможній родині хліборобів і народився Кость Пестушко, майбутній козацький отаман. Напевно, не раз в дитинстві підходив він до могили, що височіла серед села біля річки. Казали, що це поховання козаків Богдана Хмельницького, бо саме між Ганнівкою і Жовтими Водами відбувся вирішальний бій із Потоцьким. Діди навіть показували місце, де відбулося побоїще, — Оласову пасіку. Поховавши мертвих, козацтво пішло далі. Зупинилися у Тернах та й зачали бенкетувати. Тому і стали Терни Веселими.

Дід Костя, Семен Павлович Пестушко, був чоловіком заможним, тримав повітову земську станцію, мав чимало землі, з якої 25 десятин передав своєму синові Юрію, батьку Костя. Мати майбутнього отамана, Олександра, була малописьменною, а батько, Юрій Семенович Пестушко, закінчив чотири класи церковнопарафіяльної школи. Крім Костя, було в родині ще троє козаків — Іван, Федір, Микола — і троє дівчат — Поліна, Віра, Уляна (ще до 1917 року всі вони закінчили гімназію).

Дитинство Костя було звичайним: грав із хлопцями на вигоні у війну, ходив до школи, допомагав батькові по господарству. А от сестри «росли панночками-гімназистками. Вчились, приїжджали на вакації і дуже мало втручались у господарські справи. А нам, хлопцям, часом доставалось», — згадував молодший брат Федір. Це підтверджувала і сестра Віра. «Нас мама жаліли, а самі дуже багато робили, — розповідала вона. — Ми, правда, мали служницю і строкових робочих, але тато вставали раніше їх, ще до сходу сонця і, поки робочі спали, напували й годували коней, а мама, ще доки розвидниться, кінчали варити в печі обід. Лягали мати спати пізно, бо пряли і в’язали при каганці і керосиновій лампі».[175]

Попри те, що мати не допускала дівчат до кухні й праці в полі, вони не були ледачими: всі майстерно в’язали і вишивали, а дехто з них ще й вправно шив одяг.

«У міністерській двокласовій школі Кость виявив непересічні здібності до математики, — писала Олена Несіна, племінниця отамана. — Закінчивши школу, вступив до Олександрівського механіко-технічного училища».[176]

«Кость дуже добре вчився, особливо з математики, — розповідала сестра Віра. — Одначе вчитель математики його не любив, бо Кость ставив питання, на які той не завжди мав відповідь. Завершились не надто приязні взаємини тим, що вчитель поставив Костеві двійку і велів восени брати переекзаменовку. Кость нічого з математики ціле літо не робив, але восени на екзамені відповів на всі запитання.

— Тєпєрь ви матєріал знаєтє, — заявив вчитель і поставив йому «відмінно».

— Ви дєйствітєльно так думаєтє? — перепитав Кость.

— Канєшно, — відповів учитель.

— Так вот што, господін профєсор, я за целоє лєто кнігі в рукі нє брал, — заявив Кость, а ввечері прийшов до його помешкання, порозбивав вікна і на другий день зголосився добровольцем на фронт».[177]

Майже два