read-books.club » Фантастика » Сповідь, Валерій Олександрович Шевчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Сповідь, Валерій Олександрович Шевчук"

209
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сповідь" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 32 33 34 ... 43
Перейти на сторінку:
оця самота. Придивився до нього (вже вкотре?): лице зі слідами голоду, на лоб спадає сплутане волосся, в якому помітив дві срібні волосинки, очі приплющені - прибулець перепочивав після розповіді. «Ну що я тобі скажу, - подумав панотець, - що можу сказати? Скажу: вийди, хлопче, в ніч, знайди доброго кия й повернися назад. Учинити суд над тим, хто заслужив кари, - оце й буде тобі розгрішення».

Все навкруги захиталося, ніби він справді випив чарку, в голові запаморочилося. Щось хотілося згадати, далеке й забуте, але, що? Ага, думав він про вечір, один із тих численних вечорів, які несила було витримати. Тоді він пив. Відчайно й довго, і не міг сп'яніти. Але ні! Навіщо про це згадувати? Навіщо згадувати про те, що з ним у котрийсь раз порозмовляв Голос, як завжди, трохи з нього глумлячись, а насамкінець спитав: «А коли б прийшов той, про кого ти думаєш, як подивишся йому в очі?»

«От він і прийшов, - подумав панотець. - І я маю змогу зирнути йому в очі».

Він сціпив пальці рук і прислухався. У кутках щось шаруділо, ніби вовтузилося й ніби зітхало. Дивилися на нього звідусіль образи, так дивно вони оживали в сутіні.

«Не раз я тішив себе, - думав панотець, - що гріх мій, може, й не такий великий. Адже живуть люди, які цілий вік купались у людській крівці і які вчинили страшні злочини. Живуть на світі кати - що чиниться в душах їхніх? Що думають вони вночі, а що перед смертю?… Ні, не тіш себе, що в світі є гірші за тебе, - марна то втіха. Не втішай себе, що в світі є чорніші, - не вилікує вона тебе. Спробуй пережити таку ось, як це, ніч і спробуй із неї вийти».

Прибулець все так само незворушно сидів перед ним, не розплющуючи очей. Похитувавсь у сонливих хвилях, ніби й справді задрімав. З рота йому із присвистом виривалося повітря, і панотець дивився на нього з таким співчуттям, з яким дивиться батько на свою важко хвору дитину.

«Хто побудував собі дім на піску, - прошепотів він, - той безрозсудний. Піде дощ, розіллються ріки, подують вітри - і він упаде, дім той, а стін не звести. Це я, той, сину, хто побудував собі дім на піску… Світильник для тіла, - шепотів він далі так тихо, щоб не розбудити заснулого, - око твоє. Отож коли око твоє буде чисте, то і все тіло залишиться світле, коли ж око твоє споганиться, то й тіло потемніє. Це я, сину мій, той, у кого споганилося око».

Йому раптом здалося, що не переживе цієї ночі, їх буває, таких, як оця, в житті небагато, та й не кожному вони посилаються; коли ж вони приходять - серйозний будь! Бо вони - провіщення того суду, який чекає кожного, хто сіяв на цій землі: має зібратися урожай. Найлегше використати пригідний момент, тихесенько звестися і навшпинечки вийти, покинувши в темряві цього тяжко змореного юнака: може, це був би з його боку акт милосердя. Але такі ночі, як ця, так просто не збуваються - є ж бо в них віщий зміст і особливе мають вони призначення. Недаремно так пильно дивляться на нас вивідчі очі: стежать за нами, стережучи кожен порух наш і кожну думку. Може, тому стоїть така пригноблена тиша, аж вуха поколює. Боявся й рукою порушити, бо хотів, щоб ця хвилина продовжилася. Попри все - це мент спочинку, і не треба його даремно протрачувати. Чи не тому заплющився й собі й почав подумки проказувати покутну псальму, але слова не доходили йому до серця. Вони зривалися безшелесно з його вуст і тихо вмирали в темряві: не допомагало це йому. Тоді він обхопив руками коліна і знову задивився на непорушні вогники свічок. Прибулець сидів проти нього навпочіпки, спустив голову і куняв. Вряди-годи здригався і знову підіймав голову, яка хилилася донизу, але очей не розплющував. Вуста його інколи ворушилися, і панотець напружувався, щоб почути невиразний шепіт. Але то були не слова, прибулець постогнував.

Панотець відчував, що починає непокоїтися. Що це все надто затяглося, що прибулець зовсім забув: надворі ніч, і пора давно закінчити розмову - немає вже в нього сили. А може, подумав він, все те, що з'явилося в голові, - мара? Може, цей молодик зовсім не той, про кого весь час думає? Може, й справді годиться покинути його тут або ж розбудити й відіслати спати?

Але він знову й пальцем не кивнув, а тільки дивився й дивився на виснажене, кволо освітлене свічками лице. Ні, не проста в них розмова, не може він ані обурюватися, ані щось вирішувати, доля його в сьогоднішній ночі - упокоритися й чекати.

– Га? - схопився раптом прибулець, розкрив очі і зирнув на панотця з глибоким здивуванням.

– Будеш розказувати далі чи, може, спати підеш? - спитав піп. Прибулець не відповів. Дивився перед собою сумним, запаленим поглядом, і в нього тільки безгучно заворушилися вуста.

– Я нічого не чую, - мовив панотець. - Кажи голосніше.

Прибулець знову зирнув на панотця, і той раптом зрозумів, чому на образах малюють страдників. Очі в юнака були широко розплющені, чорні й печальні - страдники повинні приходити у світ. Вони приходять для того, подумав панотець, щоб нагадати людям: живуть на світі не тільки щасливі.

– Заморив я вас, панотче? - м'яко сказав прибулець.

– Я тут для того, щоб вислухати тебе, - сухо відповів панотець.

Розповідь прибульця

Зовсім споночіло, коли я поклав вибратися до міста. Хотів усе чинити розважливо, бо цього разу все мало сяк чи так вирішитися. Намагався менше гризтися каяттям - все станеться, вирішив я, як було зі мною. Віддам тільки те, що накинуто мені, - і нічого більше. Коли воно існує, це прокляття, то хай не падає на одні мої плечі.

Весілля в місті вже почалися. Вчора я чув, як грали музики, а діставшись увечері до міського паркану і пролізши всередину, побачив по-святковому

1 ... 32 33 34 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сповідь, Валерій Олександрович Шевчук"