Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

З великими труднощами - і пригинаючися, і повзучи по мокрій, брудній землі, і кулею перебігаючи окремі, відкриті ділянки перед фронтом, ми таки знайшли забуту картопляну плянтацію, що нагадала мені славнозвісного некрасівського вірша "несжатую полосиньку", і добули чудової, піскуватої бульби, як її тут іменують - стільки, скільки вистачило сил нести.

По дорозі натрапили на окіп восьмої роти. Погано, на пів зросту людини, зроблений, мокрий, слизький окіп, обплетений спереду наспіх колючим дротом, справляв гнітюче вражіння.

Попросив у нас картоплі "може, хоч сирої погризу..." поповненець восьмої роти, товариш Іванов - нікому не відомий робітник якогось петроградського заводу, чоловік років під сорок, із одутим, запухлим обличчям, каламутними очима (можливо, що працював на шкідливому виробництві), ввесь у брудній глині. Сидів він, скандзюбившись, мов мала дитина, в окопі, просто в калюжі, й дивився на нас, коли ми, зігнувшись учетверо, проходили повз нього - здавалося мені - з заздрощами.

- Что, браток, - спитав він, - нє слихать: скоро там замірят?

- Ні, не чути такого... А хіба що?

- Да устал больно... Отдохнуть би...

О, це "отдохнуть би"! З скількох тисяч уст молодих, повних сил і життя людей, доводилося мені чути це запашне, принадне й далекосягле слово! І скільком тисячам їхні гарячі бажання відпочинку здійснювалися для них самих несподівано...

Вже другого дня я дізнався, що тієї самої ночі, поміж багатьох, кого німецькі кулі й чемодани примусили навіки відпочити, був і товариш Іванов із Петрограду, нікому не відомий робітник, що працював, можливо, на шкідливому виробництві...

Стався при мені пізніше й друотакий безглуздий, трагічний випадок: якось уночі, далеченько в запіллі, вже після бою, санітар, закінчивши копати яму, приготовлювану для трупів забитих недавно товаришів, виліз із ями, кинув лопату, підняв угору руки і потягся - солодко-солодко потягся, аж кісточки йому захрустіли. І вимовив тільки одну фразу:

- Ех, отдохнуть би!

І звалився в ту саму мить у ту саму яму, на смерть повалений одинокою якоюсь, заблукалою "шальною" кулею...

Зустрів товариша Хому. Він у роті. Він воює, в атаку ходити ще не доводилося, стріляє найбільше "в ясні зорі", і має велику надію, що ось-ось буде... за ротного писаря:

- Як тільки вб'ють писаря Шила, я - перший кандидат...

І через те й мені він ані трішечки не заздрить. Він свого доб'ється. Ого-го!

Становище ротного писаря мало чим відрізнялося від становища інших рядовиків: він завжди і скрізь у роті і з ротою. Тільки й пільги, що його менше в розвідку посилають, коли сам не напроситься, у секрети та в застави не становлять. А вже під час передишки після бою, коли всі інші мали право трохи відпочити, ротний писар мусів бігати - перевіряти "живий склад", писати списки на вбитих та без вісти загиблих, заводити до ротних реєстрів "поповнення", і все це - в окопних умовах, без канцелярських столиків та приладдя, найчастіше - на колінах, або притулившись до задка двоколки, чи й просто присівши по-турецькому десь у закутку подвір'я, коли рота відпочивала в якомусь забудованому місці.

Писаря Шила - маленького, білявого, вертлявого й надзвичайно енергійного та розумного хлопця з архангельських, не вбили скоро, як того, може й не хотячи, сподівався товариш Хома, і довго ще довелося моєму другові відбувати всі неймовірні труднощі й зазнавати небезпек на становищі звичайного рядовика восьмої роти.

Картоплю ми з фон-Лямпом приставили з честю. Вже добре повечоріло, а кухні не чути.

Вирішили, не покладаючись на кухню, негайно готувати власну вечерю. Яка це розкіш - піскувата, розсипчаста, зварена в солдатському казанку надворі, картопля, коли ще є до неї й трохи соли!..

І от - тількищо думала закипати в казанках картопля, на подвір'ї, на вогнищі з недопалених попередниками меблів, на вогнищі, заставленому з усіх боків нашими постатями (ішов дощ, осінні хмари пливли низько й невеличкого вогню нашого на собі не відбивали - з ворожого табору не добачать), коли ми вже смакували - ось-ось, нарешті, задовольнимо нестерпучі вимоги зголоднілих шлунків, - мене покликали й послали в заставу з чотирма стрільцями, далеко вперед наших позицій. Картопля закипала. З фон-Лямпом ми варили свою пайку в моєму казанку. Гаятися не давали й хвилини.

Я знав, що це - робота Кокіна з дегенеративною губою, і посилав на його голову всі світові прокльони, виливав усі лютощі, тільки й можливі у людини за таких обставин. Я пророчив на голову Кокінові найближчого, найпершого уламка дванадцятидюймовки, а в живіт йому - першу смугу кулеметного дощу, але йти мусів, не повечерявши.

З великим невдоволенням фон-Лямпе забрав свою половину (коли вона тепер закипить у його казанку, з підлитою свіжою водою?!), а я, з недовареною вечерею, мусів поспішати в пітьму ночі, в невідомість.

Ішли ми, часто спотикаючись на слизькому грунті, здавалося - цілу вічність. На нашу думку, вже давно повинна би була й ніч минути, а ми тількищо вийшли поза лінію перших окопів і, згідно з даними нам указівками, мали взяти далеко праворуч, увійти в лісок, ліском - не більше кілометра, мовляв, і на першій прогалявині - зупинитися, пильно зорячи навкруги, і про всякий рух у ворожому таборі негайно, через мене, самокатчика, (на велосипеді в таку грязюку!) доносити штабові.

Більше безглуздого доручення, здавалося мені, й вигадати не можна було.

Всю решту ночі простояли ми на показаному нам місці, де, власне, кінчався лісок і починалося заросле зрідка кущами поле і, на моє щастя, ніякого руху в ворожому таборі не спостерегли.

Ліворуч од нас цілу ніч стріляли гармати, цокотіли кулемети, часом ми чули приглушене "ура!" і -