Читати книгу - "Таємниці розкриває санскрит, Степан Іванович Наливайко"

Стрибожі внуци», де бачимо тотожність Марутів вітрам, Стрибожим внукам. До речі, у «Влесовій книзі» згадуються і Марути в слов'янській формі — мариці. З чого випливає, що Стрибог — тотожний ведійському Рудрі, оскільки марути — його сини. На Київщині досі побутує прізвище Марута.

Із Прішні пов'язана символіка води як родючої сили. Ім'я Прішні мають деякі важливі жіночі персонажі. Наприклад, про Девакі, дружину Васудеви й матір Крішни, мовиться, що вона знову народилася на світ як Прішні. Прішні, як персоніфікація води, відбилася в назві ріки Прішні (варіант — Парушні). Ця особливість Прішні дозволяє ввести ії до ряду божеств, пов'язаних з родючістю, і намітити міфологічні зв'язки й паралелі. Сюди належить міфологічний персонаж Прішнігу, досл. «Рябокоровий», «Що має пістрявих корів». У «Рігведі» назву прішні має плем'я, вороже аріям. В іранській міфології імені Прішнігу відповідає авестійське Паршатгауш «Той, що володіє рябими коровами/биками», а ведійська міфологія знає персонаж Прішадашва «Рябокінний», «Що володіє рябими кіньми». Це змушує звернути увагу на поширені українські прізвища Рябоконь, Рябокляч, Рябовол, а також Рябоштан, Рябошапка, Рябко, Рябчук, Рябуха, Рябченко, Рябчинський тощо. Це певною мірою мусить свідчити про спільність уявлень індійських, іранських та слов'янських народів, які сходять до індоєвропейської давнини.

Найчастіше в «Рігведі» фігурують бик і корова. Проміння враніш<90>ньої зорі, хмари, води порівнюються з коровами. Нерідко богині ведійського пантеону виступають у подобі корів, як і Прішні. Земля в «Рігведі» часто називається коровою. У ній прямо мовиться, що пістрява, ряба дійна корова — це Земля, а бик із прекрасним сім'ям — Небо. У ведах уже відчутне обожнювання корів, хоч прямої заборони вбивати їх ще не виражено. Образ молочного достатку, відбитий у спільноіндоєвропейській міфологічній традиції, властивий численним метафорам ведійської поезії. Він наявний в етимології давньоірландського дуан «пісня», «вірш», яке сходить до того ж кореня, що й санскритське духа «давати молоко», «доїтися», «молоко» (СРС, 281). У «Рігведі», гомеровському епосі й латині слово із значенням «вим'я» означає водночас і «достаток». Шумерський Енку — божество води й мудрості, сотворитель Усесвіту, постає як ярий бик, що з'єднується з рікою в подобі дикої корови.

У близькосхідних і грецькій міфологіях відомі розповіді про богів, які закохуються в корів, приклади чого вже наводилися. Щодо Зевса це підтверджується історією з Іо, в яку він закохався і яку, щоб уберегти від гніву ревнивої Гери, своєї дружини, перетворив на білосніжну корову. Та й сама Гера має виразні зооморфні риси. На це вказує ще Гомер, називаючи її «волоокою», точніше, «коровоокою». А також те, що в пожертву їй приносилися саме корови і що в Аргосі їй поклонялися в подобі корови. Це саме могло стосуватися і Європи, котра, як засвідчують індійські факти, теж могла сприйматися як корова, уособлення Землі.

Таким чином, компонент — рабга в імені індійської Сурабги та компонент — ропа в імені фінікіянки Європи може пов'язуватися із значенням «рябий», «пістрявий» і означати плодючу, квітучу землю, що уявляється в образі пістрявої дійної корови і символізує достаток, щедрість, добробут.

В той же час, слово рабга в санскриті має іще одне значення: «втіха», «радість». І тоді ім'я Сурабга стає семантично, значеннєво тотожним імені корови мудреця Васіштхи — Нандіні, доньки Сурабги, оскільки в основі її імені теж лежить значення «втіха», «радість» (нанда). Тобто виходить, що Сурабга й Нандіні мають однакове значення своїх імен, які тлумачаться як «Та, що невимовно тішить», «Та, що невимовно радує». І таке означення цілком природне щодо землі, яка буяє, квітує, щедро родить і дарує багатство.

Цікаво відзначити, що коли чудесна корова Нандіні в «Махабгараті» називається Нандіні, то в іншому індійському епосі, «Рамаяні», вона називається Шабара, Шавара або Шабала. А ці епітети знову-таки означають «пістрявий», «рябий». Епос засвідчує і народ під таким іменем, і епітет бога Шіви, <91> наступника Рудри, тотожного слов'янському Родові. У санскриті слово нандіні означає ще й «дочка», тобто «та, що дає втіху/радість». Що теж не суперечить нашому тлумаченню, бо, за міфами, Нандіні — донька пракорови Сурабги.

Очевидно, щодо імен Сурабга та Європа слід прийняти ті обидва значення, про які щойно мовилося, тобто і «Прекрасна Ряба/Пістрява», і «Найутішливіша», «Найрадуючіша», маючи на увазі, що обидва епітети стосуються Землі, що виступає як Божественна Корова.

На початку статті зазначалося, що мудрець Васіштха — син Варуни й небесної танцівниці Урваші, яка спокусила багатьох богів і святих мудреців. За ту провину вона мусила стати дружиною земного царя Пурураваса, першого з царів Місячної династії, які володіли країнами Заходу. Пуруравас правив багатьма великими країнами, а також островами. Ці острови могли бути в Середземному морі, оскільки йдеться про Захід і про океан. А покровителем Заходу був Варуна, тотожний Посейдону і Дажбогу. Іще один епітет Варуни — Сіндгу, тобто Річковий. А останній із укладачів історії Аттики — Філохор (ІІІ ст. до н.е.), повідомляючи, що на острові Лемнос живуть пеласги, вносить цікаве доповнення: там вони називаються сінтіями Це не може не співвіднестися з сіндами, які жили на Таманському півострові й пониззі Дніпра, а також з етрусками, слідів перебування яких у Північному Причорномор'ї чимало. За Діодором Сіцілійським, пеласги першими запозичили створені фінікійцями знаки лінійного письма й дещо видозмінили його характер (нагадаємо, що Європа — донька фінікійського царя Агенора). Цим письмом, що мало назву пеласгічного, користувалися поети ще до Гомера. <92>

Йван Купала, Крішна-Гопала й Аполлон

Грецька міфологія знає божество — юного красеня, покровителя мистецтв, співців та музикантів, що народився на плавучому острові, ще малим убив змія Піфона, який спустошував околиці Дельф. Воїн і пастух, під час Троянської війни він виступав на боці троянців. Мати й батько його — Лато й Зевс, а сестра — Артеміда, та сама, якій поклонялися загадкові таври в Криму, до яких під час тієї ж Троянської війни вона перенесла юну Іфігенію, доньку мікенського царя Агамемнона, що вів грецьке військо на Трою.

Атож, божество це — Аполлон. Проте, як виявилося, Аполлон — зайшлий у грецькій міфології, бо навіть у гомерівські часи він ще жахає своєю появою олімпійських богів, його сприймають як чужинця-зайду. Він прийшов до