Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

Опівдні розвідка нарешті досягла горба. Чіпляючись за дерева, полізли на крутий схил.

На вершині горба зупинилися. Навіть неозброєним оком звідси було видно важкі состави поїздів з вкрапленими в них жовтими кубиками спресованого сіна на платформах.

Колесник і Геннадій Андрійович по черзі розглядали состави в бінокль. Так, у цій незвичайній, дивній акуратності платформ щось таїлося.

— Навіщо їм стільки сіна? — здвигнув плечима Колесник. — Його вистачить кавалерійському корпусу на цілий рік.

— Безсумнівно, тут криється якась мета, — зауважив Геннадій Андрійович.

— Підпалити б це сіно, от би здорово горіло, — простодушно сказав Куликов. — Антоне Мироновичу, давайте підпалимо!..

— Ти спочатку підійди! — сердито обірвав партизана Колесник.

Справді, якби ешелон із сіном спалахнув, навряд чи можна було б врятувати сусідні ешелони, навантажені мінами і снарядами. Для цього вистачило б одного запаленого сірника! Але як його піднести?..

Всі напружено думали. Станція добре укріплена — це видно з першого погляду, її оточують щонайменше вісім поставлених у шахматному порядку дотів. Уздовж вагонів ходять вартові, і, мабуть, немало солдатів сидить у бліндажах…

До станції веде одна дорога. Вона круто огинає горб, а потім під прямим кутом повертає до залізничного переїзду. Дорогу цю можуть обстрілювати одразу чотири доти, не рахуючи вогню з замаскованих кулеметних гнізд.

Глянувши вниз, до підніжжя горба, Геннадій Андрійович раптом вражено вигукнув:

— Дивіться!..

Всі глянули в напрямку його простягнутої руки. З-за горба на дорогу вийшла худа біла корова з запалими боками. Спочатку здавалося, що вона йде сама. Але потім партизани побачили двох селянських підлітків з лозинами. Вони повільно брели за коровою, про щось між собою розмовляючи.

— Цікаво, — здивувався Геннадій Андрійович, — куди вони її женуть?

— Як видно, на станцію, — сказав Колесник.

— На станцію?.. А що їм там робити?

Стременному ніхто не відповів. Справді, навіщо цим хлоп'ятам гнати свою корову туди, де її напевно відберуть, а якщо їх самих відпустять живими, то це буде чудо?

— Вони йдуть досить упевнено, — зауважив Геннадій Андрійович, — наче нічого не бояться…

— Це вірно, — погодився Колесник. — Треба б їх затримати.

— А що це нам дасть? — запитав Куликов.

— Багато дасть! — жваво підхопив Геннадій Андрійович. У нього зародилася смілива ідея: — Адже корову можуть гнати і не вони!

— Та-ак, — мовив Колесник, роздумуючи над пропозицією, ще не зовсім йому зрозумілою. — Ну добре, — раптом вирішив він. — Товаришу Куликов, давай цих хлоп'ят сюди!.. Тільки обережно, не перелякай їх!..

Куликов і ще один партизан кинулися вниз по схилу. Між деревами замелькали їхні порвані ватники.

Ось вони вибігли на дорогу і швидко наздогнали хлопців, які від страху покидали свої лозини.

— Знову цей Куликов комедію розігрує, — сердито пробасив Колесник. — Йому кажуть — не лякати, а він як звір кидається!..

Він нагнувся над кручею, щоб краще роздивитися хлоп'ят, які швидко піднімалися вгору попереду партизанів. Було їм років по тринадцять-чотирнадцять. Одягнуті в лахміття, вони чимось були схожі між собою.

Задоволені успішним виконанням наказу, молоді партизани привели хлопчиків на галявину.

— Ось вони, орли, Антоне Мироновичу, — сказав Куликов. — А це їхні документи!..

— Документи? — підвів брови Колесник. — Давай-но їх сюди!..

— Як тебе звуть, хлопчику? — звернувся Геннадій Андрійович до того, що стояв ближче.

Це був високий худорлявий хлопчина з зосереджено-допитливими очима.

— Семенко, — відповів той і при цьому якось поблажливо глянув на другого хлопчика, трохи нижчого, чорночубого, з темними очима, на яких ще не висохли сльози.

— А куди ж ви йшли, Семенку? — вступив до розмови Колесник. — Ти не бійся, ми тобі нічого поганого не зробимо…

— Я знаю, що ви нам нічого поганого не зробите, — відповів Семенко, — тільки корову відберете.

— А навіщо вона нам?

— Ви партизани… Вам їсти нічого!..

— От ти й помилився, — засміявся Колесник. — Хочеш, я тебе салом почастую?

Він вийняв з однієї кишені шматок сала, до якого прилипли жовті тютюнові крихти, з другої — чималий окраєць хліба, розрізав усе це на дві рівні частини і простягнув хлопцям:

— Їжте! У партизанів цього добра багато!..

Хлопці зніяковіли. Першим взяв Семенко, а за ним і менший.

— Ви що — брати? — поцікавився Геннадій Андрійович.

— Ні, вони не брати, — Колесник тріпнув двома папірцями. — Цікава річ виходить, товариші. Подивіться, що тут написано!..

Він простягнув Стременному папірці, вже добре зім'яті. Видно, вони встигли побувати в багатьох руках.

Геннадій Андрійович узяв документи і кілька разів перечитав кожен. Один з них — накладна, підписана старостою села Стрижевці. В накладній значилося: «Одна корова, відпущена на забій для потреб коменданта станції Синельничі»; другий — перепустка з печаткою німецької комендатури; чиїмсь нерозбірливим почерком в неї були вписані імена і прізвища обох хлопців — Семена Бушуєва і Василя Ломакіна.

Сміливий задум, що виник у Геннадія Андрійовича, коли він побачив на дорозі корову і маленьких пастухів, тепер набував реальних обрисів.

Стременний відкликав Колесника вбік і тихо розповів, як думає здійснити операцію.

— От що, — вислухавши, запропонував Колесник, — давайте-но ще раз допитаємо хлопців. З'ясуємо, чи знають вони, куди йдуть, і чи є в них знайомі на станції.

Вони повернулися на галявину, стримуючи хвилювання. Хлоп'ята ще доїдали сало, а партизани, посміюючись, дивилися вниз, на дорогу.

— Чого смієтеся? — запитав Колесник. І тут він помітив, що їх тільки двоє. — А де Куликов?

Партизани засміялися.

— Він там за коровою ганяється! — сказав один з них. — Вона все націлюється підняти його на роги.

Колесник розсердився:

— Чим зуби скалити, пішли б краще допомогли.

— Він і сам упорається!