Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

— То, кажеш, Галя Шлапаківна? — усміхнувся Петро.

— Та не Вівдя ж…

Дівчина взяла від Олександра корець, нахилилася над відерцем — і її чорна коса, що була закинута за спину, ковзнула по плечу й хлюпнула у відро.

Вона з досадою відкинула косу назад, взяла відро й понесла під кущ.

— Я зараз вам свіжої принесу.

— Давай цієї, — засміявся Петро. — Це найкраща.

— Та ну вас, — теж засміялася дівчина, але відро поставила й зачерпнула з нього води.

Червона пелюсточка плавала в корці, мов манюній човник у морі. Сонце світило в прозору воду і на дні червонясте від тієї пелюсточки відблискувало…

Петро пив цю воду й дивився на дівча, а воно стояло й дивилося на нього — поважного вусатого дядька.

— Давно в Сугаках живеш, га? — одірвавшись на мить од води, запитав Скрипник.

— Я живу сімнадцять літ, — блиснула перловими зубами дівчина.

— А батько? Чому я не пам'ятаю його?

— Бо батько — сам лядовський.

— А… З іншого села.

І він припав до води. Потім одірвався знову й запитав:

— А кого то сьогодні ховають?

— Бабу Мотрону Совиху, царство їй небесне…

— А чом у церкві не дзвонять?

— Давно не дзвонять. Влада заборонила. У нас же церква православна, а не костьол…

— Як то — заборонила? За яким правом?

— А хто теє право питає? Помовчали.

— А що то за чоловік?.. Попереду з бубоном. Безрукий… Обличчя дівчини спохмурніло.

— Убогий один… Він у нас живе, он у тій хатині.

— А без рук чому?

— Не знаю. Кажуть, що турки поодрубували за щось…

— Як то — за щось? — аж розсердився Петро. — Ім'я в цього чоловіка яке?

— Тодором звуть… Але на селі всі його дурним Додою дражнять.

Петро здригнувся.

— Дода — то інший. Доду турки зарубали першим у Сугаках. А Тодорові—богомазові тільки руки повідрубували!

— Не знаю, я при тім не була, — відповіла дівчина.

— Та вже ж — не була…

— Слухай, Петре, — обізвався по—турецьки Джузеппе, — доки ти триматимеш кухля? Я хочу пити.

— На, пий, — віддав трієстинцеві корця Петро. І знову до дівчини: — Так ти що, не знаєш, що Тодор Трагіра був богомазом?

— Не знаю, — похитала головою дівчина.

— Та як же це можна? Чоловік мав такий хист, що йому за це руки повідрубували, а ти про це нічого не знаєш!.. Та ти бачила його ікони?

— А де?

— Ну в церкві?

Петро підвів руку, щоб показати на церкву, але її на тому місці, де вона стояла колись, не було, згоріла разом з Юхримом—дзвонарем ще тридцять літ тому… Нова церква стояла праворуч на горбі…

Похилив голову.

— Так, так! Я, мабуть, трохи дивний?

— Та нічого, нічого, дядьку, — поспішила заспокоїти його дівчина. — Я здогадуюся, хто ви такий…

— Хто?

— А ви з турецької неволі втекли… Так?

Петро мовчки кивнув головою, бо, здавалося, кліщами стисло йому горло, а перед очима потуманіло—попливло…

— А в нас, — мов крізь туман чув Петро, — у селі чекали, кажуть, бранців з неволі. Десять літ чекали, і п'ятнадцять, і двадцять п'ять…

Туманіло—пливло перед очима. Зціпив зуби до болю…

— Не прийшов ніхто… Всі погинули, мабуть… Царство їм небесне…

— Не всі, — зі стогоном видавив Петро з себе. — Не всі, дитино… Дай—но ще водички…

Пив рідну воду, дивився гарячими, зволоженими очима на чорняве дівча і заспокоювався поволі.

— Так от, мала. Дядько Тодор Трагіра — то був пречудовий богомаз. Чоловік такого великого хисту, що його сам дід Скрипник поважав. А ще ж і хоробрий був. Коли в Богданії Йон—Воде Лютий піднявся на турка, Тодор Трагіра був у нього хоробрим вояком… А вже потім прийшов на Вкраїну… Син його, Никодим, мою сестричку Устю взяв собі за жону… Отак…

— Де ж вони всі?

— Де? — блиснув очима Петро. — Отам он, — показав пальцем до старих яблунь, — прив'язали Никодима й голову відрубали. А ось тут, — показав пальцем ближче, — Трагірі руки повідрубували… А Устя… Устю далеко забрали. В Туреччину. Син у неї там народився — онук діда Тодора Трагіри.

— Живий?

— Не знаю… — зітхнув Петро. — Не знаю. Чи живий, чи ні… Потурчений він. Яничар. Може, приїздив сюди наших людей вбивати… Я й імення його не знаю. І навіть Устя не знає… Знає тільки, що його позначено синім над бровою та на підошвах…

— А ви ж як? Маєте жінку, дітей?

Всміхнувся гірко Петро. Та відповів за давнім козацьким звичаєм: витяг наполовину з піхов шаблю і промовив:

— Оце моя жінка…

— На Запоріжжя їдете?

— Далеко їдемо. Дуже далеко. Але я ще думаю навідатися додому…

— Будь ласка, раді будемо.

— Ну, що ж, спасибі за смачну водичку, за добру розмову…

— А що казати батькові?

— А те, що Петро Скрипник приїздив, Устин брат… Ну, бувай! — і він скочив було на коня, та враз якась думка скинула його з сідла.

— Слухай—но, дівчино, а ти про діда Скрипника хоч