Читати книгу - "Чарівний бумеранг, Микола Данилович Руденко"

«…Ви (елліни) пам'ятаєте тільки про один земний потоп, а їх іще до того було декілька… Коли боги заливають землю водою, від неї рятуються лише мешканці гір, пастухи і волопаси, а люди, що живуть у містах, потоками води викидаються в море…»

В іншому місці Платон знов повертається до цієї розмови. Він створює таку реалістичну картину потопів, що її нездатні поставити під сумнів навіть скептики:

«Якщо й зберігалася від цих катастроф деяка кількість людей, то це були неписьменні горці… Оскільки вони і діти їхні протягом багатьох поколінь жили, не маючи найбільш необхідного, то, спрямовуючи всі свої помисли на ті предмети, в яких відчували нужду, про них, власне, й передавали відомості нащадкам, забуваючи те, що було в предків і що в старовину колись відбувалось, бо дослідження старовини почали з'являтись у містах лише тоді, коли виявилося, що хоч деякі з людей мають уже якоюсь мірою необхідне для життя…»

Хто стане заперечувати, що Платон (або точніше — єгипетський жрець) у цьому разі виявився матеріалістом? Справді ж бо, дослідженням старовини можна займатися лише тоді, коли «хоч деякі з людей» можуть не думати про щоденну боротьбу за власне існування.

Як бачите, друзі, раніше велетенських падінь було значно більше, ніж у пізніші епохи. Можливо, останнє падіння сталося дванадцять тисяч років тому, і саме воно спричинилось до загибелі Атлантиди.

Загибель прабатьківщини майя (а їхні літописи свідчать, що це був материк в Атлантичному океані) у старовинній книзі «Чилам Балам» описується так: «Земля почала здригатись. І впав вогненний дощ, і впала зола, і впали скелі та дерева. І ось одним ударом нахлинули води. І в одну мить велике винищення закінчилось…»

Ми вже з'ясували, що гігантські космічні падіння поєднувалися з величезною вулканічною активністю.

Отже, й тут ми маємо досить вірогідну картину катастрофи…

Голос. Я познайомився з цікавою гіпотезою про загибель Атлантиди. Її автор гадає, що дванадцять тисяч років тому відбулося зближення Місяця з Землею. Це викликало світовий потоп і посилення вулканічної діяльності.

Микола. Тут цікаво лише те, що автор шукає пояснень катастрофи у космосі. Раніше всі причини земних катаклізмів шукали тільки на Землі. Ніби Земля здатна існувати незалежно від Всесвіту!.. Але винуватцем загибелі Атлантиди був не Місяць. Ця планетка виконує дуже тяжку роботу — створює на Землі припливи і відливи. Між світовим океаном і земною корою утворюється величезне тертя. Тертя змушує Місяць відходити все далі й далі від Землі. Підраховано, що цей процес триває вже багато мільйонів років. Отже, про таке зближення не може бути й мови… Але звернімо увагу на величезну океанську впадину Монако. Земна кора тут в кілька разів тонша, ніж в інших місцях. Впадина міститься приблизно там, де, за свідченням Платона і літописів майя, мала перебувати Атлантида… Правда, таких впадин в океанах багато, і не всім треба приписувати астероїдне походження. Та хіба ж не зрозуміло, що більшість уламків Фаетона випала в океани? Адже площа океанів значно перевершує площу земної суші…

Я дуже прошу не забувати цього свідчення сивої давнини: Фаетон загинув сам і завдав багато лиха Землі. Так оповідають про його загибель жерці із міста Саїс…

Ми чомусь не довіряємо старовинним переказам. А які ж є підстави для цієї недовіри?..

Звичайна логіка підказує, що астероїдна речовина протягом сотень тисячоліть повинна була поступово розпорошуватись і таких нищівних падінь ставало дедалі менше й менше. Це пояснює, чому земна людина, яка кілька мільйонів років тому була вже людиною, а не мавпою, дістала змогу розвинути свою цивілізацію лише в останні тисячоліття. Як тільки припинилось винищення людства, розвиток цивілізації почав набирати величезних прискорень…

Раніше, коли вчені гадали, що людство з'явилося на Землі кілька десятків тисячоліть тому, можна було нехтувати старовинними свідченнями про катастрофи. Бо й без них усе складалося дуже добре: на оволодіння засобами праці людина витратила десятки тисячоліть, а цивілізація почала розвиватися п'ять-шість тисяч років тому. Отже, шлях від людиноподібної мавпи до цивілізованої людини нібито весь час ішов по висхідній лінії, не зазнаючи помітних провалів. В такій історичній схемі не лишалося місця не тільки для багатьох попередніх катастроф, а навіть для останньої, яка знищила могутню цивілізацію Атлантиди.

Сьогодні нам відомо, що вже кілька мільйонів років тому в розпорядженні людини перебували засоби мисливства і вогонь. Незважаючи на ці відкриття, історична схема за останні піввіку майже не зазнала уточнень. Чомусь вважається нормальним, що ми, розтягуючи дитинство людського розуму майже до безмежності, ніяк цього не обгрунтовуємо і не пояснюємо. А вже навіть на початку нашого століття така історична схема викликала заперечення. Можна згадати хоча б того ж таки В. Брюсова: він був великий знавець різних культур і розумів, що їхня спільність не може бути випадковістю…

Хіба ж оця інерція не є мимовільне узаконення недовіри до людського розуму? Хіба розумній істоті потрібно кілька мільйонів років, щоб пройти шлях від кам'яної до бронзової сокири? Де ж тут логіка? Піввіку тому ми погоджувалися, що для цього досить десятка тисячоліть. Сьогодні ж, пересвідчившись, що це були не тисячі, а мільйони років, з легкістю погодились: потрібні були мільйони… Невже між тисячами і мільйонами немає істотної різниці?

Ні, друзі! Людина не повинна принижувати власний розум. А це означає, що ми не маємо жодного права відкидати старовинні свідчення про катастрофи, бо лише вони здатні пояснити неймовірно складний шлях людства до його сучасних здобутків…

Голос. Скажи, Миколо, чи зараз може повторитись подібна катастрофа?..

Микола. Зараз уламки Фаетона не становлять помітної загрози. По-перше, великих уламків лишилося дуже мало. Їх можна полічити на пальцях. Усі вони здобули стійкі орбіти. По-друге, наша космонавтика вже сьогодні здатна відвернути небезпеку. Досить послати назустріч одну-дві ракети з потужними водневими бомбами — і велетень розлетиться на дрібну порохню.

Але повернімось до спроби виліпити модель Фаетона. Нам здається, що той, хто бере за основу для цієї моделі сучасну масу астероїдної та пилової речовини, робить велику помилку. Хіба ж не ясно, що могутній сусіда Фаетона Юпітер досить помітно «збагатився»