Читати книгу - "Потрапити в сад"

довго вони живуть, а людина приходить на світ у муках і в муках вмирає. Ми, неспокійні блукальці, — жалюгідний пил часу, котрий жене вітер у пошуках розваг, нових вражень і ще бозна-чого. Нехай гірше — аби інше. Доля винесе нам колись невблаганний вирок: ми опинимося без батьківщини, без дому, рідних і близьких, а ті, що мають коріння, тихо відійдуть у землю під зелену повсть трави.

...Так багато квітів, а нас тільки двоє. Лежимо на теплій землі, та мені холодно. Досить простягнути руку, і від тебе життєдайним струмком побіжить тепло. Цього вистачить, щоб примиритися з минулим, теперішнім і не лякатися майбутнього. У нас заплющені очі, й ми бачимо червону, як кров, темряву. То сонце просвічує кожну найтоншу жилочку.

Колись вже таке було. Я пам’ятаю. І знаю, як буде далі: поволі випручуватимуся зі сну, ніжні й обережні дотики пробудять мене до життя. Поки цього немає, тільки стукіт серця нагадує, що я жива. Як важко підняти повіки, ворухнути губами.

— В тебе така холодна рука, — кажеш ти. — Вставай, бо простудишся.

Цілуєш мене легенько. Губи твої теж холодні.

— Ходімо...

Підводиш мене, і я насилу розплющую очі.

— Хочеш спати?

— Ні.

— Ти така бліда. Я аж боюся.

Неправда, ти не боїшся: таким далеким голосом про це не говорять. Я тремчу від того, що маю тобі сказати і собі також.

— Хтось іде. Здається, до нас, — кажеш ти.

— Ти знаєш, я вже ніколи не зможу співати.

Благовісник

До них і справді хтось йшов. Він не був схожим ні на Костика, ні на Віктора, ні на Сергія. За хвилю Артур його впізнав і з радістю кинувся назустріч. То був маг Варфоломій, або ж просто Вася.

— Як ти мене знайшов? Коли? Звідки дізнався?

— Я й не сподівався на такий теплий прийом, — не відповівши на жодне з питань, сказав Вася. — Познайом мене з цією чарівною леді.

— Вася. А це Марія.

Вася галантно підскочив, цмокнув Марію в руку.

— Я стільки чув про вас. І ваш голос... Даруйте, що так нагрянув у цей ідилічний куточок. Справа в тому, що Петрові слід вертатися до наукової діяльності. Не сьогодні, ні, днів через три. Він, як мені казали, незамінна людина, не те що я, одвічний волоцюга.

— Вася — актор, — пояснив Артур.

— Моє амплуа — ролі негідників. До речі, ви любите театр?

— Не знаю.

— Чудова відповідь! — вигукнув Вася. — Любити театр можуть лише ті, хто працює у ньому або на нього, — і розреготався.

Ніхто його не підтримав. Марія дивилась убік із знайомим Артурові впертим виразом обличчя. Від неї можна було сподіватись усього: навіть того, що зараз Вася, або ж Варфоломій, котрому випала честь побувати на Всесвітньому Конгресі Магії, за її наказом забереться туди, звідки приїхав, і Артур разом із ним.

— Певно, ти їсти хочеш, — обережно мовив Артур.

— Як вовк! — вишкірився Вася. — Я сумнівався, що у вас досить харчів, аби наситити мою утробу, то й прихопив дещо. І випити знайдеться...

— Ну що ж, — байдуже сказала Марія, — ходімо...

Заплутавшись у колючому ожиннику, дівчина ледь не впала. Артур підтримав її і вже не випускав Маріїної руки до самої хати.

Марія — чи їла, чи не їла — встала з-за столу і пішла надвір.

— Ну, як вона тобі? — спитав Артур.

— Гарненька.

— Вона, здається, хвора на рак.

— На все божа воля, — здвигнув плечима Варфоломій.

— І ми не можемо їй нічим допомогти?..

— Це не в нашій компетенції. Ми ангели смерті, а не медицини. Втім, про це поговоримо потім.

— Розкажи, як там конгрес, — зітхнув Артур.

— Глупота! Тільки й того добра, що можу вирватися звідси, коли захочу...

Він налив собі й Артурові вина, запалив цигарку.

— Як це — коли схочеш?

— Еге ж. Тому всі так і рвалися туди.

— Щасливий... — заздрісно мовив Артур.

— Вельми! Це тобі так здається. Я ще не поспішаю дати драла. Втягнувся! Дітей треба до пуття довести.

Та й сцена... Тобі не зрозуміти, як це чудово — театр! То в тебе життя тягнеться, як гума.

— Слухай, а чому я мушу їхати? Це що, вказівка?

— Майже. А найпаче моя дружня порада. Ти ще молодий, недосвідчений, а раптом захочеш позбутися безсмертя...

— Я тебе не розумію...

— Емоційна межа.

— Не бійся. Зрештою, я маю право вибирати собі коханих.

— Скільки завгодно! Але не таких, як ця дівчина, котра робить нещасними всіх оточуючих, наділяє їх комплексом совісті. Може, ти й певен у собі, але береженого бог береже. Ну, помре вона, але ж вмирають тисячі молодих, прекрасних і талановитих. Ми не товариство благодійників і не збираємось влаштовувати на Землі якийсь смердючий рай. Двійництво наше дає лише побічний ефект добротворення. І без нас усе йде до виродження. Якби ми справді мали за мету робити людям добро, то не влазили б у їхні шкури, а жили б поруч, любили б їхніх жінок, мали б від них дітей, і все це було б справді прекрасно.

— Чому ж ми так не робимо?

— Бо тоді ми втратимо найцінніше — безсмертя, шлях до нічим не обмежуваного пізнання. А бунт кінчається «чорною діркою». Зрештою, розумніше не бунтувати, чого ми й