Читати книгу - "Смерть у Києві"

Князівські учти, хоч з якого б приводу влаштовувані, відзначалися хіба ж такою затяжливістю, а відомо: що довше сидіння за столом, то менше від нього пожитку. Сам Юрій жартома визнавав перед своїм старшим сином Андрієм, який не раз картав батька за марнування часу, що коли на цих учтах і не народжувалися справді великі думки, то зате багато великих думок тут було поховано навіки.

Та, може, воно й ліпше. Ніхто ж не знає, де загубиш, а де знайдеш. Згодом знайдеться чимало охочих докоряти Юрієві за те, що оточував себе улюбленцями і гайнував з ними час на учтах, але якось ніхто не задумався над тим, скільки непотрібних, а то й злих людей удалося уникнути князеві таким чином. А чи не уникав Долгорукий отаким дивним робом і самого життя? Тут не може бути однозначної відповіді, не міг би дати її навіть сам князь. Хоча безліч прикмет свідчило про відсутність таких намірів у заліського володаря. І коли отак спокійно випарювався він у баньці, сховавшись від цілого світу на час якийсь, там, у тому світі, діялося в цей час багато справ, в яких почувалася рука суздальського князя Довга Рука. Яка ще? Могутня, справедлива, щедра, єдинодержавна? Не слід намагатися дати відповідь передчасно. Бо й сам Юрій ще не міг цього зробити. Навіть старанний меря, шмагаючи князя віником з вплетеним у нього тернинням, не вибив би з князя ніяких визнань. Ну, та коли людину б'ють, то в неї вбивають знання чи що, а не видобувають там щось.

Юрій, здригаючись від колючих шмагань, міг би скупчуватися думкою лише на чеканні нового удару, а міг і пересилити єство і відбігати думкою у далеч, перебирати події неспокійного літа, ще раз дивуватися загадковій смерті князя Ігоря в Києві, клопотатися не досить успішними діями сина свого Гліба, який ось уже друге літо змагається з Ізяславом київським, помагаючи Святославу Ольговичу, метаючись між Переяславом, Курськом, Черніговом і Городком Остерським.

Міг ще Юрій думати про осінь, яка цього року теж мовби увійшла в змову з якимись ворожими силами. То наробила лиха несподіваними повенями, розлилися озера й ріки, позатоплювали шляхи, людські поселення. То вдарили морози, вода стала покриватися льодом, але тут налетіли вітри, зламали нетривкий ще лід, погнали воду валами, почався вже справжній потоп, а що безпричинно така біда ніколи на людей не звалюється, то й пішов поголос, ніби то все за гріхи. А чиї гріхи входять у лік? У простого чоловіка життя убоге, гріхів або нема, або ж вони геть мізерні. У бояр та воєвод гріхи не держаться, бо ті люди мають досить сили, щоб перетнути свої гріхи на когось. Лишається хто? Знову ж простий чоловік. А ще — князь Юрій. Бо від знатних відірвався, до простих не пристав, поставив себе самотою між усіма, отож і матиме те, що належиться за таку химерну свою поведінку.

Ну, та то все невловимість, чутки, пересуди. Про таке чи й станеш думати, коли твоє тіло набуло якоїсь невагомості, сам ти пронизаний парою, стаєш уже мовби парою чи Божим духом, і навіть в жорстоких ударах колючого віника вже немає болю, а ніби суцільне блаженство.

Блаженний стан князів порушений був досить брутально, в спосіб неприпустимий.

До баньки влетів стременний, вскочив у кожусі, в шапці, осліп і одурів од пари, якою бурхнув йому навстріч Вацьо, закричав перелякано:

— Князю, заливає!

— Зніми кожух — не заливатиме, — порадив Юрій.

— Не мене — острів заливає.

— Навіщо кричиш! Не заважай мені. Вацьо, випхай його геть.

Але стременний, випханий Вацьом у спину, влетів знову.

— Князю, якісь люди б'ються крізь воду!

— Подбай, щоб не втонули.

— А може, не підпускати до острова?

— Казав же — залило острів? Вацьо, випхай цього крикуна.

Та вже знав: не дадуть докупатися, як хотів.

— Давай одягатися, Вацьо, — звелів своєму розтоптувачеві чобіт Юрій.

Він вибіг у маленький передбанничок, залишивши немало подивованого мерю з занесеним для удару віником. Перехід із стану невагомого блаженства до звичного відчуття тіла відбувся миттєво.

Вацьо вже подавав Юрієві одяг, однак голому чоловікові кортіло ще бодай трохи побути голим, отже, вільний од усього, він закружляв по передбанничку, не прикриваючи сорому, сам милуючись молодечою гнучкістю свого тіла, його слухняністю й досконалою легкістю, і мимоволі примушуючи милуватися свого простосердного Вацьо.

— Простудишся, князю, вацьо! — не витримав розтоптувач чобіт, який, може, готов був виправдати отаке бігання голого князя, але сам без одягу стояти соромився. Відчуття мав таке, ніби йому щось невидиме лоскоче все тіло. Зодягатися ж поперед князя не годилося.

— Застудишся, князю, он який вітер, вацьо! — знову завів він своєї, а вітер знадвору справді бив у стіни баньки з такою люттю, ніби хотів перевернути цю дивну перешкоду, що зненацька, в одну ніч, виникла тут, у його вільному царстві.

— Та вже давай, — піддався вмовлянням Юрій і швидко, по-хлоп'ячому став напинати на себе одяг, взув м'які, вигідні чоботи, обперезався мечем, накинув корзно, рвонув двері, які відлетіли з гуком і грюком, вдарені вітрюганом.

— А шапку! — закричав услід Вацьо, але його крику, розшарпаного вітровою силою, князь уже не почув.

Став під вітром, який гнав просто на нього важкі чорні хмари з-за безмежних розливиськ вод; хмари мовби зроджувалися з води, а вода теж схожа була на хмари і своєю загрозливою чорнотою, і суцільністю, і летючістю, бо летіли хмари на чоловіка, і вода теж ніби летіла бурунами-крилами, і дивно було, що й досі ще не залила цей низький безборонний острівець з його лагідними пісками і промерзлими, лякливо-зчорнілими травами.

До князя бігли його люди. Стременний вів сіру широкогруду кобилу.

— Хочеш, щоб мене швидше здуло вітром? — засміявся Юрій. — Внизу хоч сякий-такий затишок, а вгорі он аж стугонить.

Він пішов ближче до води, де положистий берег уже затопило, але буруни ще не дохлюпували. В траві чавкотіло, і сліди від князевих чобіт умить заливало.

— Куди ж ти, князю? — мало не заплакав стременний, хоч такому здоровенному отрокові, як він, плачі не личили ніяк.

— Чого злякався? Ті он не бояться! — і князь показав на двох верхівців, загублених посеред знавіснілих вод, відчайдушних, видно, майже шалених у своєму намаганні добратися до острівця. Нащо вони тут і чого їм треба? І хто вони? Сміливо вдарилися по здибленій воді, так ніби знали, що річка лиш лякає, а насправді не страшна, бо неглибока. Але ж не могли цього