Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Вай-Гу, або Рап-Нуї, — було відкрито Давидом у 1686 році; його відвідали Кук і Лаперуз. Він розташований під 27° південної широти й 112° східної довготи. Так з’ясувалося, що шхуна-бриг на п’ятнадцять градусів відхилилася на північ від свого курсу. Дік Сенд приписав це бурі, що гнала корабель на північний захід. Отже, «Пілігрим» усе ще знаходився за дві тисячі миль від суходолу. Якщо вітер дутиме з тією ж ураганною силою, судно пробіжить цю відстань днів за десять і досягне узбережжя Південної Америки. Але невже за цей час погода не поліпшиться? Невже не можна буде підняти вітрила навіть тоді, коли «Пілігрим» побачить землю?

Дік Сенд сподівався на це, він казав собі, що ураган, який бушує вже багато днів поспіль, зрештою вщухне. Появу острова Пасхи юнак вважав щасливою ознакою: адже тепер він точно знав, у якому місці океану знаходиться «Пілігрим». Це повернуло йому віру в самого себе й надію на щасливе завершення подорожі.

Так, немов по милості провидіння, мандрівники помітили серед безмежного простору океану самітний острів, маленьку крапку, і це відразу їх збадьорило. Корабель їх усе ще був іграшкою вітру, але принаймні вони пливли тепер не наосліп. Міцно збудований і добре оснащений «Пілігрим» мало постраждав від шалених натисків бурі. Він втратив лише марселі й стакселі, але ці збитки неважко буде відшкодувати. Жодна крапля води не просочилася усередину судна крізь ретельно законопачені шви корпуса й палуби. Помпи були повністю справні. Щодо цього небезпека не загрожувала «Пілігриму». Проте ураган усе ще продовжував бушувати, й здавалося — ніщо не могло стримати лють стихії. Молодий капітан як міг озброїв своє судно для боротьби з нею, але не в його силах було змусити вітер затихнути, хвилі — заспокоїтися, небо — прояснитися… На борті свого корабля він був першим після Бога, а за бортом — один лише Бог керував вітрами та хвилями.

Розділ тринадцятий
«Земля! Земля!»

Сподіванням Діка ніби судилося здійснитися. Вже наступного дня, 27 березня, ртутний стовпчик барометра піднявся, щоправда усього на кілька позначок. Збільшення атмосферного тиску було незначним, проте обіцяло бути стійким. Буря, мабуть, йшла на спад, і хоча хвилювання на морі було дуже великим, вітер почав спадати й повертати на захід.

Дік розумів, що ще рано думати про те, аби ставити вітрила. Вітер зірвав би навіть найменший клаптик парусини. Та все ж молодий капітан сподівався, що не пізніше ніж за двадцять чотири години можна буде поставити хоч би один зі стакселів.

І справді: вночі вітер помітно послабшав, та й хитавиця вже не так люто струшувала корабель, але ж напередодні вона загрожувала рознести його в друзки.

Вранці на палубу почали виходити пасажири. Вони вже не побоювалися, що раптово набіжить хвиля і змиє їх за борт. Місіс Уелдон перша залишила каюту, де вона на вимогу Діка просиділа увесь час, доки тривала буря. Вона підійшла до Діка. Надлюдська сила волі цього юнака допомогла йому перебороти нечувані труднощі. Він стояв схудлий, змарнілий, обвітрений. Найважчим у його віці були, мабуть, безсонні ночі. Здавалося, сили хороброго юнака мали послабшати. Але ні, його мужня натура встояла перед всіма випробуваннями. Можливо, перенесені страждання коли-небудь й дадуться йому взнаки. Але наразі не час здаватися, казав сам собі Дік. І місіс Уелдон бачила, що він так само сповнений енергії, як і раніше. Крім того, у сміливого юнака з’явилася тепер упевненість у своїх діях — її насильно не вселиш, але ж скільки вона додає наснаги!

— Любий мій хлопчику, мій дорогий капітане! — сказала місіс Уелдон, простягаючи йому руку.

— Ох, місіс Уелдон, — всміхаючись, відповів Дік, — ви не слухаєтеся свого капітана. Ну навіщо ви вийшли на палубу? Я ж просив вас…

— Так, я не послухала тебе, — зізналася місіс Уелдон, — але щось підказало мені, що буря минає.

— Справді, погода поліпшується, місіс Уелдон, — відповів юнак. — Ви не помилилися. Від учорашнього дня стовпчик ртуті в барометрі не понизився.

Вітер вщухає, і мені здається, що найважче вже позаду.

— Дай Боже, дорогий мій, дай Боже! Але скільки ти вистраждав, бідолашний хлопчику! Знаєш, ти поводився як…

— Я лише виконував свій обов’язок, місіс Уелдон.

— Тепер тобі необхідно відпочити.

— Відпочити? — перепитав юнак. — Я анітрішки не потребую відпочинку, місіс Уелдон. Я почуваюся чудово й сподіваюся протриматися до кінця. Ви призначили мене капітаном «Пілігрима», і я збережу це звання доти, поки всі пасажири мого корабля не опиняться у безпеці!

— Діку, — сказала місіс Уелдон, — ані я, ані мій чоловік ніколи не забудемо того, що ти зробив!

— Та що ви…, місіс Уелдон! — стиха мовив Дік. — Господь Бог нам допоміг.

— Милий мій хлопчику, я повторюю, ти поводився як справжній чоловік. Ти виявив себе вмілим і гідним командиром судна. І в недалекому майбутньому, тільки-но ти закінчиш своє навчання, ти станеш капітаном судна, яке належить торговому дому Джемса Уелдона. Я впевнена, що мій чоловік скаже те ж саме.

— Я… я… — почав Дік, і очі його наповнилися слізьми.

— Діку, — продовжувала місіс Уелдон, — ти був нашим прийомним сином, а тепер ти воістину рідний мій син. Ти врятував свою матір і свого маленького брата Джека! Дорогий мій, дай я тебе поцілую за чоловіка й за себе!

Місіс Уелдон не могла стримати свого хвилювання. Серце цієї мужньої жінки переповнювали емоції, і сльози виступили на очах, коли вона обіймала юнака. Що сказати про почуття, які відчував цієї миті Дік? Він радий був би віддати життя за своїх благодійників, більше ніж життя, і заради них він заздалегідь приймав усі випробування, які приготувало йому майбутнє.

Після цієї розмови Дік відчув себе сильнішим. Він не сумнівався, що зуміє привести судно у безпечний порт і врятувати пасажирів. Лише б стих вітер, хоч би настільки, аби