Читати книгу - "Спартак"

— Нічого!.. Сонливість якась!.. Знаєш, я зараз бачив сон…

— Що ж тобі наснилося?

— Я бачив уві сні улюблену свою дружину Цецилію Метеллу, що померла торік. Вона кликала мене до себе.

— Не зважай, Сулло. Все це марновірство.

— Марновірство? Чому ти такої думки про сни, Хрісогоне? Я завжди вірив снам і постійно робив те, на що в них вказували мені боги. І мені не доводилося шкодувати про це.

— Завжди ти процвітав завдяки своєму розуму й доблесті, а не тому, що тобі марилось у снах.

Хоча Сулла зробив у своєму житті багато мерзенного, все ж були в нього за плечима й воістину високі, славні подвиги, спогади про які повернули спокій душі колишнього диктатора, і обличчя його трохи посвітлішало. Тоді Хрісогон доповів, що за наказом, даним Суллою напередодні, під час бенкету, Граній приїхав з Кум і чекає на його розпорядження.

Обличчя Сулли одразу спотворилося з люті, він почервонів, очі його блиснули, немов у дикого звіра, і він злобливо крикнув хрипким голосом:

— Веди його… сюди… негайно… до мене… цього нахабу!.. Він єдиний насмілився знущатися з моїх наказів!.. Він жадає моєї смерті!

І Сулла судомно вхопився худими, кістлявими руками за краї басейну.

— Може, хай зачекає біля виходу з лазні?..

— Ні, негайно… сюди!.. Хочу… щоб він постав переді мною…

Хрісогон вийшов і негайно ж повернувся разом із Гранієм.

Це був чоловік років сорока, міцної статури. На його грубому обличчі відбивалися хитрість і лукавство. Але, увійшовши в лазню Сулли, він сполотнів, і йому ніяк не вдавалося приховати свій страх. Низько вклоняючись і притискаючи до губ руки, Граній вимовив, тремтячи від хвилювання:

— Хай бережуть боги Суллу, щасливого й великодушного!

— А що ти говорив третього дня, підлий негіднику? Ти висміював мій вирок, яким я справедливо засудив тебе і звелів сплатити штраф у скарбницю! Ти кричав, що не будеш платити, бо незабаром я помру і з тебе знімуть штраф!

— Ні, ні, ніколи!.. Не вір такому наклепу! — бурмотів Граній.

— Боягузе! Тепер ти тріпочеш? Ти повинен був боятися тоді, коли ображав наймогутнішого з людей!.. Негіднику!

Витріщивши очі, Сулла вдарив Гранія по обличчю. Нещасний простягся на підлозі біля басейну й, ридаючи, молив про прощення.

— Благаю, прости мене!.. — кричав він.

— Пробачити негідника? — гаркнув Сулла. — Я прагну насолодитися твоїми останніми судомами, твоїм передсмертним хрипінням… Агов, ледарі!.. Чого дивитеся? Бийте його!.. Забийте до смерті, тут при мені… Задушіть його… Убийте!..

Раби кинулися на нещасного еділа, звалили на підлогу почали бити й топтати ногами, а Сулла біснувався, як дикий звір, що зачув кров:

— Так, так! Бийте, топчіть! Сильніше! Душіть негідника!

Сулла, у якого очі майже вилізли з орбіт і на губах виступила піна, насолоджувався видовищем побиття, впивався ним із жорстокою хтивістю хижака й викрикував вже слабшим голосом:

— Так… так… сильніше!.. Дави його… Души!

У смертну хвилину Гранія Сулла, виснажений люттю й криками, приступом сказу, закинув голову й ледве чутним голосом закричав:

— На допомогу!.. Помираю! Допоможіть!..

Підбіг Хрісогон, а слідом за ним і інші раби. Вони підняли Суллу й посадили, притуливши плечима до стінки басейну. Обличчя колишнього диктатора бути млявим, повіки склепилися, він весь тремтів.

Сулла помер, насолодившись усім, що могло бути доступним людині й давало задоволення, усім, чого тільки могла побажати людина: він заслужив слави Щасливого, якщо щастя полягає у тому, щоб отримати бажане.

Щойно Сулла випустив дух, у лазню увійшов раб Діодор з лікарем Сирміоном і ще у дверях закричав:

— З Рима прибув гонець із надзвичайно важливим посланням від…

Але голос його завмер: він помітив збентеження оточуючих, вражених смертю Сулли. Сирміон забіг у кімнату, звелів вийняти тіло померлого з ванни й покласти на ложе з подушок, приготовлене на підлозі. Він почав досліджувати тіло Сулли, намацав пульс, послухав серце й, сумно похитавши головою, промовив:

— Усе скінчено… він помер!

Раб Евтибіди, що привіз лист від неї, пішов за Діодором у лазню. Він довго стояв у кутку, вражений і переляканий, і спостерігав за усім, що відбувається. Потім, вирішивши, що Хрісогон — найважливіша в домі особа, гонець підійшов до нього й, подаючи листа, сказав:

— Прекрасна Евтибіда, моя пані, наказала мені віддати цього листа Суллі у власні руки, але боги побажали покарати мене, змусивши з'явитися сюди лише, щоб побачити мертвим найбільшого з людей. Призначений йому лист я вручаю тобі, бо, судячи зі сліз на твоїх очах, ти один із найближчих до нього людей.

Не тямлячись од горя, Хрісогон машинально взяв листа і сховав між тунікою й сорочкою та знову заходився клопотати біля свого пана й благодійника, тіло якого у цей час натирали пахощами.

Новина про смерть Сулли встигла поширитися; у будинку всі сполошилися. Раби збіглися у лазню, і звідти лунали стогони й голосний плач. У цей час з Рима прибув комедіант Метробій. Почувши звістку, він зблід.

— Ні, ні, не може цього бути!.. Ні, ні, неправда!.. — кричав він, заливаючись слізьми.

Він упав на підлогу біля закляклого тіла Сулли і став укривати поцілунками обличчя померлого, голосячи:

— Ти помер без мене, незрівнянний, улюблений друже мій!.. Не довелося мені почути твої останні слова… прийняти твій останній поцілунок. О Сулло, мій улюблений Сулло!..

Чутки про смерть Сулли зі швидкістю блискавки розлетілися по всій Італії. Спочатку всі були приголомшені, і звістку про кончину Сулли сприйняли мовчки. Потім пішли розпитування й плітки — як, чому й коли це сталося.

Партія олігархів, патриціат і багатії оплакували